Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

доповіді Світового банку щодо Африки стан континенту на південь від Сахари зображено так: «Економічне зростання в Африці 2000 року було неоднозначним. Якщо в Мозамбіку та Уганді воно досягло 7%, а в 14-и інших державах — 5%, рівень виробництва в країнах Африки на південь від Сахари за останні два роки в середньому знизився, здебільшого внаслідок заворушень та політичної нестабільності. Крім того, значне зростання цін на нафту 2000 року викликало в деяких країнах несприятливі зовнішні струси, а ринок для інших основних експортних товарів практично зник. У більшості країн регіону і далі панує висока нерівність, а зростання не перевищує ставки у 5%, яка дозволяє запобігти зростанню кількості бідних. Значна частина населення досі не має доступу до базових послуг і не може успішно брати участь в сучасному економічному житті. Серйозною проблемою для людського розвитку в Африці залишається ВІЛ / СНІД, який звів нанівець збільшення очікуваної тривалості життя в деяких країнах. Окрім того, Африка відчула на собі зниження рівня економічної допомоги — від $ 32 1990 року до $ 19 на душу населення 1998 року». World Bank: Annual Report 2001, Africa, документ на сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-04 (С. 65). ">[66]. Кількість бідних жителів Африки, яким доводиться жити на один, щонайбільше на два долари в день, у період з 1987 по 1998 рік досягла свого піку. З десяти найбідніших країн нині дев'ять розташовані в Африці (серед десяти найбагатших країн, окрім Сполучених Штатів і Японії, решта представляє європейський континент, у той час як перша десятка держав, розташованих залежно від розміру валового національного продукту, включає на рівні зі США і Японією ще Канаду, Китай і Мексику)[67]. З 34,4 млн. чоловік, хворих на СНІД, 24,5 млн. живуть на південь від Сахари, й тільки там (насамперед через СНІД) і в деяких частинах колишнього Совєтського Союзу тривалість життя між 1990-98 рр. знизилася, тоді як по всьому світі вона зростала[68]. Ці факти і цифри доводять, що значна частина Африки дедалі швидше біднішає, тож у майбутньому доведеться зважати на підвищену чутливість до криз і конфліктів. Усе це для Європи, коли не брати до уваги будь-які гуманні міркування, не що інше, як обнадійливий сигнал. Оскільки багато що свідчить про те, що в XXI столітті африканський континент важитиме для європейської безпеки чимраз більше, бо сусідство Європи й Африки має стратегічний характер.

У світі держав на південь від Сахари, — попри Нове партнерство в інтересах розвитку Африки (NEPAD) ініціативних державних діячів Африки і створення Африканського союзу (AU), — кожна держава переймається щонайбільше своїми внутрішніми і міждержавними конфліктами, замість працювати гуртом задля подолання відставання у розвитку континенту і забезпечення активної ролі Африки в глобалізованому світі з політичного, економічного, культурного та соціального погляду. Тим не менше, було б страшенно недалекоглядно, історично безвідповідально і злочинно недбало з точки зору політики безпеки для Європи списувати цей сусідній континент у політичному і економічному плані, або й легковажити як неістотний для політики в XX столітті. Таке ставлення до африканського континенту якраз із боку європейців, якби ті так чи так не звертали на нього уваги, варте було б не лише морального осуду, бо Європа не може і не мусить ухилятися від своєї історичної відповідальності за конфлікти і стихійні лиха в Африці. Проте безвідповідальне ставлення видавалося б, приміром, вельми нерозумним і з геополітичних причин, адже Європа сусідить із Африкою, а кризи і конфлікти в країнах Африки на південь від Сахари неминуче зачіпають світ держав у північній частині континенту. Події 11 вересня недвозначно дали зрозуміти, що просторова відстань у глобалізованому світі — поняття доволі умовне[69]. Просто списати цей величезний континент із його величезними проблемами і забути для європейської безпеки було б, отже, у XXI столітті дуже ризиковано, бо припущення, що кризи й стихійні лиха в Африці не досягають великої землі, а надто берегів Старого світу, виправдати важкувато[70].

Відколи в Південній Африці 1992 року відійшов у минуле білий режим апартеїду, можна вважати, що доба революційного антиколоніалізму й національно-визвольного руху в Африці скінчилася. Проблема багатьох африканських країн і досі полягає в тому, що в їхньому випадку йдеться не про національні держави зі своєю історією, а про країни, створені за кілька років наприкінці XIX століття колоніальними державами з урахуванням їхніх інтересів і, по суті, без огляду на історично посталі реалії етнічних кордонів і конфліктів. «У XIX столітті кілька країн, здебільшого розташованих у Північній Атлантиці, до смішного просто завоювали решту неєвропейського світу», — слушно констатував Ерік Гобсбаум[71]. Тоді, у фазі «високого імперіалізму» 1885-1914 рр., «стався поділ Африки як безжальний акт політичного злиття сотень квазідержавних місцевостей і племінних влад у сорок країн за умови довільного зазначення кордонів»[72]. Деякі африканські країни наразі переживають другу дуже сильну «внутрішню» деколонізацію, в процесі якої протиріччя у створених колоніальними силами державах часто-густо переростають у громадянські війни. У разі війни ці конфлікти можуть навіть загрожувати територіальному єднанню, а