Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

хто бере» нагадують «продюсеризм» прихильників Джексона та Народної партії, корені якого сягають поділу на продуктивні та непродуктивні елементи суспільства. До непродуктивних зазвичай зараховували банкірів, спекулянтів землею та гравців на біржах. Такими самими були для популістів і недавні іммігранти, що відбирали роботу в корінних американців[147].

Спершу учасники Руху чаювання дорікали Обамі за потурання «тим, хто бере». Але після того як Республіканська партія перемогла на виборах до Конгресу 2010 року, проте не спромоглася задовольнити безкомпромісну вимогу Руху чаювання скасувати медичну реформу Обами, Рух зосередив свій гнів на керівництві республіканців. Кандидати від Руху чаювання боролися і проти лідера більшості в Сенаті Мітча Макконнелла, і проти лідера більшості в Палаті представників Еріка Кантора, якого, зрештою, перемогли. Гріх Макконнелла та Кантора полягав утому, що вони відмовилися йти до кінця і зректися бодай мінімальних рудиментів неоліберального консенсусу між партіями, і в тому, що вони не змогли бодай заблокувати дискусію щодо імміграційної реформи.

Кантор завинив іще й тим, що був надто близький до Уолл-стрит і групи Business Roundtable. Під час праймериз кандидат від Руху чаювання Девід Брет сказав: «Щодо всіх інвестиційних банків у Нью-Йорку та Вашингтоні — то всі ці хлопці мали б сісти до в’язниці. Натомість вони опинилися у візитниці Еріка й посилають йому чеки з багатьма нулями»[148]. Цей аспект діяльності Руху чаювання, у якому відлунювали первісні позиції Народної партії, політологи та інші коментатори переважно ігнорували, навіть коли це вийшло на поверхню під час президентської кампанії Трампа.

Успіх правого крила під час першого терміну Обами помітно контрастував із його відносною невідомістю під час першого терміну Рузвельта. У 1930-х роках існувала права опозиція до «Нового курсу», очолювана Liberty Lobby[149], однак вона була в меншості, порівняно з лівими Лонгом і профспілковим рухом. Частково причина цього криється у відмінностях між політичною економією Великої депресії та Великої рецесії. Під час Великої депресії безробіття сягнуло аж 25 % і загрожувало як середньому, так і нижчому класові. Виборці із середнього класу, що орієнтувалися на Лонга, боялися, що «знову зануряться у прірву безсилля й залежності». Вони не глузували з тих, хто нижче, а прирівнювали себе до них.

Під час Великої рецесії більшість американців користалася захистом, який їм забезпечили «Новий курс» і «Велике суспільство»[150]. Їм не треба було боятися справжнього голоду, безпритульності, втрати всіх заощаджень унаслідок краху банків. Порівняно з нижчими класами, рецесія значно менше зачепила білих людей старшого віку із середнього класу, які сформували базу Руху чаювання. Під час Великої рецесії середній клас (що в статистиці становить третю квінтиль[151] за обсягами доходів) у 2007—2011 роках зазнав утрату доходах до оподаткування; але якщо оцінювати дохід після оподаткування з урахуванням трансфертних платежів, то цей рівень доходу не знизився[152]. Рівень безробіття також був значно вищий серед тих, хто мав лише середню чи неповну середню освіту, ніж серед тих, хто закінчив коледж чи здобув ступінь бакалавра[153]. У результаті виникла ситуація, коли частина середнього класу найбільше боялася, що через вищі податки чи страхові премії муситиме субсидувати нижчі класи чи нелегальних або нещодавно прибулих легальних іммігрантів. Це й викликало радше праву, а не ліву реакцію на Велику рецесію та неолібералізм. Зрештою, з’явилася популістська реакція і лівого штибу, але на початку вона не була настільки масштабною та постала серед зовсім іншої частини електорату.

«Захопи Уолл-стрит»

У лютому 2011 року Обаму піддали критиці ліві — за відсутність рішучих кроків проти Уолл-стрит. Того місяця вебсайт AmpedStatus.com опублікував звіт про стан американської економіки під заголовком «Економічна еліта проти народу Сполучених Штатів Америки» (The Economic Elite vs. the People of the United States)[154]. Автор звіту Девід Дегро написав: «Час 99 % американців мобілізуватися й наполегливо просувати політичні реформи на принципах здорового глузду. Зараз критичній масі людей стало очевидно, що Республіканська та Демократична партії... куплені добре організованою економічною елітою, що тактично руйнує наш спосіб життя». Коли сайт AmpedStatus таємничим чином став недоступним, група хакерів Anonymous допомогла створити новий сайт і він разом із AmpedStatus запустив нову ініціативу під назвою А99.

А99 закликала 14 червня захопити Зукотті-парк поблизу Уолл-стрит. Демонстрація не вдалася, але організатори об’єдналися з іще однією групою — New York City General Assembly, яка протестувала проти зменшення бюджету міста й хотіла організувати захоплення Зукотті-парку восени. Місяць потому канадське антикапіталістичне видання Adbusters, посилаючись на успіх єгипетських демонстрацій на майдані Тахрир, запустило у своєму блозі заклик здійснити захоплення 17 вересня — «встановити намети, кухні, мирні барикади й захопити Уолл-стрит на кілька місяців». Хоча Adbusters виставляли себе антикапіталістами, вони відмовлялися ставити за мету захоплення «повалення капіталізму», побоюючись, що це «швидко закінчиться невдачею, перетворившись на чергову несуттєву ультраліву виставу, про яку всі швидко забудуть». Вони пропонували висунути «оманливо просту вимогу, що відіграє роль троянського коня... яку президент Обама не зможе проігнорувати».

Організатори не