Читати книгу - "Коли курява спаде"

в долині просто неба. Заворушилися вовчі зграї. Над долиною залунало їхнє виття.

Важливим було те, що батько цієї переможної ночі був не надто радісним. Оскільки народження нового героя означало, що колишній герой щонайменше постарів. Хоча цим новим героєм був його власний син, він все одно не міг не відчувати суму. Добре ще, що новий герой не прибирав зверхнього вигляду, властивого багатьом героям. Однак мій старший брат був цілком занурений у свято. А це знову ж таки змушувало батька відчувати заздрість до того, хто був щасливішим за нього. Щастя мого старшого брата полягало в тому, що він, як і я, не намагався відділити себе від простого народу. Ось погляньте, він саме п'є чанг з одним чоловіком і в той же час заграє з дівчиною. При тому, що той чоловік є старшим братом цієї дівчини. Усе завершилось тим, що мій брат повів дівчину в найближчий лісок. Коли він повернувся, то з абсолютно серйозним обличчям пішов чатувати біля тіл загиблих. Мені ж схотілося спати.

Коли проводили церемонію спалення тіл загиблих, батько ще не прокинувся від п’яного сну.

Я розпластався на тілі коня і розхитувався, слухаючи, як люди співають жалобну пісню. Ми просувались уперед довгою вервечкою по великій дорозі, над якою кружляла весняна курява. Брат подарував мені ніж — це був його трофей, що він відібрав його у супротивника, коли той хотів його проштрикнути. «Сподіваюся, він зробить тебе мужнім», — сказав брат. Я потер його руку, що вбивала людей, — вона була теплою й зовсім не схожою на руку вбивці. Тож я запитав:

— Ти справді вбив усіх тих людей насмерть?

Брат із силою стиснув мене на мить, аж я насупив брови. Цього разу йому не потрібно було нічого казати, щоб я повірив, що він справді вбивав людей.

Розділ II
5. Квіти в серці

Коли війська з перемогою повернулися до замку, у родині Мерці три дні був бенкет.

Коли ці три дні минули, то навіть майдан перед замком виявився завалений свіжими ячими та баранячими кістками. Домашні раби позносили ці кістки до купи, склавши з них невеликий пагорбок. Туси наказав спалити їх, однак управитель зауважив, що міцний запах у такому випадку привабить зграї голодних вовків.

— Ну, родина Мерці вже не така, як раніше, — розсміявся на це туси. — У нас тепер так багато добрих рушниць, що якраз можна буде настрілятися вволю, якщо вовки прийдуть!

Уповноваженому Хуану туси навіть запропонував:

— Залишайся ще на кілька днів, власноруч постріляєш вовків, перш, ніж повертатись.

Уповноважений тільки наморщив носа й нічого на це не відповів. До цього, між іншим, ніхто й не чув, щоб він заводив розмову про повернення.

І от від підпалених кісток у весняному повітрі на всі боки поширився смердючий запах. Зграї голодних вовків спустились із гір того ж вечора в сутінках. Вони думали, що внизу знайдуть багато їжі, і навіть гадки не мали, що на них там чекатиме вогонь, що лій у кістках потріскуватиме в цьому вогні, розбурхуючи полум’я, і їм зовсім не залишиться чим поласувати. М'ясо, що зосталося на кістках необгризеним, також перетворилось у вогні на попіл. Вовки розсердились, і в сутінках залунало їхнє моторошне виття. Кістки горіли з правого боку майдану, а зліва — до карного стовпа були прив’язані дві вівці, жалібні крики яких примішувалися до вовчого виття. Потім вовки, один за одним, під звуки пострілів почали падати перед двома вівцями. Так минуло три дні і вовки з гір уже більше не спускались, а запах горілих кісток також поступово розвіявся. Для уповноваженого Хуана прийшов час вирушати в дорогу, однак він жодним словом про це не згадував.

Батько сказав йому:

— Тепер ми будемо займатися сівбою, тож більше не зможемо супроводжувати тебе в розвагах.

— Це — гарне місце, — відповів йому уповноважений Хуан.

Згодом він заявив, що боїться, ніби лами почнуть турбувати його проханнями про винагороду, тож зачинився в своїй кімнаті. А урядові солдати взяли під охорону той коридор, що вів до його кімнати. Батько розгубився, бо не знав, що робити з цією людиною. Він надумав спитати про це в мого старшого брата, однак ніхто не міг сказати, де той зараз перебуває. У мене батько навряд чи питався би про цю справу, хоча, хто знає, може, я й зміг би дати йому якусь корисну пораду. Втім, він, дещо ображений, пішов питатись поради в моєї матері:

— Ти повинна знати, про що можете думати ви, китайці, тож скажи мені, що, врешті-решт, у голові цієї людини?

— Що такого я тобі зробила? — тільки холодно запитала в нього мати.

Тут батько помітив, наскільки невдалим вийшло в нього питання, тож, почухавши