Читати книгу - "Засвіти"

доньці по вечорницях шастати. Проте оця постійна відмова і Оришці, і її матері згодом видалася незрозумілою, дивною, повсякчас натякаючи на щось їм незнане в житті Домни, вже геть дозрілої дівчини...

Одного разу осавулиха, боячись, що донька ще отак засидиться в дівках, таки вговорила прийняту:

— Пішла б ти, хоч подивилася... Не сподобається там — вернетесь. Чей же не вкрадуть тебе хлопці?..

І Домна здалася на вмовляння господині, від чого Орися не знаходила слів, бо таки дуже вже хотіла туди з набридлого дому. Співають дівчата за кужелями, за прядками, за шитвом, а хлопці сітки в’яжуть, колодочки до ножів майструють, грушеві люльки і цибухи довбають та мережать дрібною в’яззю. Коли ж спів притихне, жартами та дотепами перекидаються, діда Ничипора слухають оповіді, з яких не розібрати, які є дійсність, а які вигадка...

Домна мовчить, як чужа тут, хоча знає вже чимало Орищиних одноліток і знайомих дівчат, та й хлопців уже деяких розпізнає. І на ту мовчанку її, на ту осмуту звернули увагу вечірники, бо ж ні слова за вечір від неї не почули, ні усміху не зауважили... Хлопці навіть пробували розважити її дотепами, та, помітивши, що та не відповідає їм, примовкли.

По отому шарваркові, що ведеться безладно на всяких вечорницях, котрийсь із хлопців, вибравши момент, одиноко завів давню думу про Микошинського:

Ой Богдане, Богдане, Ти козачий гетьмане, Та чого ти у чорному ходиш?.. Та у чорному окамиті?..—

підтримали кілька голосів заспівника, що, таки осмілівши, ввійшов у голос.

В мене татари нічку ночували, Неньку зарубали, миленьку в неволю... Гей, миленьку в неволю до себе взяли...—

наповнили непросту хату дівочі і парубочі голоси, сплівшись в суцільну тугу. І полилися журливим переливом, вирвавшись, мов кипінь з посуди, в довкілля з хати пісенні печалі й радощі...

Домна слухала ту думу і, як ніхто, бачила неволю, пов’язану налигачами на нескінченно довгій степовій сакмі, і ніби відчувала, як пшакає з-під ніг, крізь побиті оструплені пальці отой розмелений копитами, колесами і людськими ногами порох доріг... Лежать вони, крутяться і в’ються в її пам’яті, як таволги довгі і вкривавлені...

— Ти б не журилася та підтягла б своїм голосом нам, сестро,— звернулася котрась до Домни.— Голос у тебе, чула Орися, хороший...— вмовляла вона та й не рада була, бо та не знати з чого розплакалась, схопила раптом шитво та — з хати... Не запрошувала її більше на вечорниці Оришка, не нагадувала про ту пригоду їй і господиня, бачачи в тому якусь таємницю недоторканну...

А час ішов... Давненько вже чекали осавулу додому, а його все не було та й не було... Щоправда, особливо не допитувалися, бо ж звістку про нього мали — то з походів, то з паланок та зимівників або й з подніпрових ловів... З розповідей господині та Оришки, оповідань сусідів Домна знала вже, що чоловік він крутий, собі на умі, як говорять, але доброго серця, і тому чекала отієї зустрічі з ним, що мала щось вирішити на краще і в її, Домниній, долі. Особливо тішило її те, що він прихильний до бідних і покривджених, до невільників-визволенців, бо сам аж двічі був ним...

Та ось і він у хату...

— Чував, що ти служку взяла собі, паніматко,— кинув він глузливо-злий погляд на дружину, переступивши поріг.— Прислуги, бач, захотілося до невтерпу?..— зміряв він неприязно зблідлу Домну.

— ...Не за плату я, ваша милість,— ледь не плачучи, вступилася вона за господиню.— Не за плату... Паніматка змилувались наді мною, притулок дали, спасибі їм...

— Змилувались!.. Сама притулку попросить,— метав він злобу на дружину, кидаючи на піл кунтуш і шапку.

— Цьому я виною, любий господарю,— звела до нього руки Домна.— Тож пожалійте вашу господиню за добре серце... Я піду від вас,— метнулася вона по хустку та свитку.

— Таточку!.. Татуську! — вбігла в хату Орися.— Приїхав-таки! — випалила вона і зупинилася, зрозумівши той негаразд у хаті.— Ти Домашку свариш чи матір?..

— Він завжди так: не спитавши броду, лізе у воду,— обізвалася господиня.— Розкажи йому, дитино, може, трохи остудиш,— підійшла вона до Домни і поклала руку на плече...

— Ну, коли ти Паливодина, то пробач, хай так і буде,— винувато і ніяково згодився господар.— Та не наймичкою, а першою дочкою будеш у нас! — не знати кому говорив він це: дружині чи Домні.— Козакував я охочекомонником у нього... А тепер...— переждав для врочистості,— кошовим наказало товариство бути,— скупо похвалився він.— Обділи її, Катре, найкращими дарунками,— показав на клунок, що привіз із собою.

— Кошовим... тебе? — і зраділа, і злякалася, перепитавшу, дружина.— Вибори були, чи що?..

— А то ж як, сам назвався?.. Як не відмовлявся від тієї рахуби, не помогло.

— Відмовлявся? — не вірила Катерина.

— Ось