Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не сумніваюсь.
– Вот ти какой. Не самнівается. А в чем ти, дарагой, єще не самніваешся?
– Мало у чому… Хіба що честь дається людині лише раз. І я нізащо не хотів би її втратити.
– Гм… Как ти запєл… Гм.
Грузин встав, аби подивитись на Вітка ближче. Потім почухав щоку й підборіддя, наче у такий спосіб направляв свої думки.
– Что ти думаєшь о революціі?
– Ти хочеш, щоб я сказав тобі правду, а ти мене розстріляєш?
– Е, абіжаішь… Я ведь па-харошему тібя спрашіваю.
– А можеш і по-поганому?
– Магу. Ой, как магу!
Тут грузин широко посміхнувся, показавши широкі й міцні зуби.
– Гаразд. Я скажу тобі правду. Цар наробив багато помилок, через що й постраждав. Але чи мають страждати інші? Силоміць милим не будеш, а більшовики все хочуть робити силоміць.
– Пачіму ето?
– Та тому що Ленін видав наказ про самоврядування республік. І що? Ти прийшов і силою допомагаєш мені визначитись, як жити.
– Нє сілай! Нє толька так! – заволав грузин.
Він миттєво скочив, почав ходити туди-сюди по кімнаті, намагаючись у такий спосіб привести себе до ладу. Одного лише слова було достатньо, щоб підпалити порохову бочку його свідомості. Думки розліталися в голові кавказця, наче після вибуху.
– Мі дарюєм людям справедливасть. То, чііо так хател мой атец. Ті панімаішь?
– Розумію, нав’язати свої погляди… Це омана!
Грузин підскочив до полоненого, схопив його за комір.
– Навязать? Е-е-е! Васо Ісідорович Кіквідзе знаєт правду жизні – слабий становітся сильним, унічтожив сильного. Вот і вся правда!
Він штовхнув Павла Гавриловича, а той замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу, але все-таки послизнувся й зачепив ганчір’я на столі, яке потягнуло за собою посуд, і все рухнуло на підлогу. Тарілки розлетілися на сотні глиняних скалок.
Кіквідзе дивився на поваленого ворога, презирливо зморщивши обличчя. Смаглява кавказька шкіра й зарозумілий погляд справляли таке враження, ніби він пройшов життя кілька разів уздовж і впоперек. Ставна, міцно збита фігура виказувала, що чоловік він літній, бачив на своєму віку багато, і товщина його тіла – не що інше, як досвід, що відклався між совістю й розумом, впливаючи на прийняття рішень. Але все це була ілюзія, про що не здогадувались довколишні, ошукані виглядом широкоплечого чоловіка, якому було лише 22 роки! Молодість Кіквідзе була прихована в плоті, як загублене дитинство. Його зранена душа бачила страждання батька, зубожілого чиновника – занадто слабкого, щоб пограбувати когось заради прожитку, і занадто гордого, щоб звести рахунки з життям. Щодня батько вставав удосвіта, щоб зібрати лахміття і нести цей непотріб на продаж. Десятирічний Васо так само щодня бачив, як згорблена постать його батька Ісидора, названого на честь грецького християнського мученика, піднімалася на здиблений пагорб – щоб опинитися на своїй щоденній Голгофі. Тоді гіркота й смуток наситили скелет Васо, подив і злість утучнили його фігуру, лють і помста наповнили думки аж до краю. Вирішив він мстити самому життю, вважаючи, що воно занадто старе й гниле; а тоді повірив у більшовицьку ідею, яка передрікала життя нове, справжнє, справедливе. І заради цього пішов Кіквідзе-молодший на війну, трощачи черепи й кістки людей, які вважали, що він помиляється.
– Забрать єво! В расход! Абоіх! – заволав Васо Ісидорович.
Міцні руки підхопили Вітка, але він устиг, скориставшись однією короткою миттю, перевернутись і сунути собі у кишеню ніж, що впав зі стола. Червоноармійці вивели Вітка у двір, уже порожній, матроси пішли собі. Два чолов’яги переглянулися, а відтак згадали про старого, щодо якого також була вказівка, тому вирішили не витрачати даремно часу й пішли до сараю, щоб знищити це падло двома пострілами.
Вони йшли по стежці. Попереду один боєць, позаду другий. Павло Гаврилович, ошелешений побаченим, усе більше схилявся до думки, що нинішні часи – це розгул душевнохворих, яких давно мали схопити лікарі й направити до божевільні. Але всі необхідні лікарі наразі вбиті, лад знищено, хворі – на волі. Він добряче злякався, передчуваючи ранню смерть. Сили покидали його з кожним кроком. Немов відміряючи роки свого життя, Вітко крокував зі своїми вбивцями, які воліли зробити свою справу без зволікань, бо жалю в них не залишилося. «Якщо людина здатна на страх, то вона здатна і на любов. А любов проганяє страх, адже сила слабкого в любові».
Думки блукали по кутах свідомості Павла Гавриловича, знову і знову змушуючи його стояти перед вибором: або впасти зараз на коліна і благати про пощаду, або зустріти розстріл сміливим поглядом, зверненим до своїх убивць. Він метався перед цим вибором, не в змозі нічого вдіяти – ні сміятися, ні вмовляти. Скутий переконанням про честь, витканий вірою в добро, яке треба творити навіть на шкоду собі, Павло Гаврилович раптом захотів просто померти на місці. Йому подумалося, що за три миті, стоячи перед піднятими рушницями, він раптом може попросити пощади, бо згадає про Ганну Дмитрівну, дасть слабину і вмовить себе, що жити потрібно заради неї, а отже, можна і зрадити. Вітко відчайдушно усвідомив, що, можливо, закричить і все розповість: куди поїхала Рада, скільки там багнетів і живої сили… Це усвідомлення неабияк засмутило його! Тільки уяви: за секунду до смерті він може зламатися, як ламається осиковий прут, і тоді від нього залишаться лише людські руїни, як от від Васо Кіквідзе.
Тому ошелешений Павло Гаврилович сунув руку в кишеню, дістав ніж, який підібрав з-перед стола, різко повернувся ліворуч і встромив лезо просто в груди червоноармійцю. Той автоматично
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.