Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Шикуйся!

Сотник Смерч стояв посеред галявини і спостерігав, як його вояки чота[22] за чотою ставали у стрій.

Сотником Смерчем Матвій Турук став після того, як привів із Федорівки у Свинаринський ліс весь відділок української поліції, який він очолював. У цьому великому, оточеному болотами, лісі була створена повстанська Волинська Січ, до якої в березні 1943 року в один день приєднались усі місцеві відділки української поліції. На той час тут перебувало вже більше тисячі вояків.

Чотовий Вир, сам таке військове звання і псевдо мав нині Ларко Ткачук, стояв зі своєю чотою на лівому фланзі строю і пильно дивився на сотника. Зараз хрещений батько Ларка був для нього, передусім командиром накази якого він мав виконувати, як і всі інші вояки.

– Перш ніж дати завдання, – розпочав сотник твердим голосом, – хочу довести до вас наказ очільника нашої повстанської армії Клима Савура. Говорити буду своїми словами, а зачитаю тільки головне.

Він обвів уважним поглядом стрій і, хвилю помовчавши, продовжив:

– Ви знаєте, що минулого місяця вся наша поліція на Волині зі зброєю згуртовано перейшла в ліси в повстанську армію. Замість нас німці зразу почали набирати в поліцію поляків. Вони нацьковують поляків на українців, найперше патріотів і наших симпатиків. Нам стало відомо, що недавно польські поліціянти за підтримки окупантів знищили села Княже і Новий Сад на Горохівщині. Сукупно вбито кількасот жителів тих сіл. Їхнє майно спалено і пограбовано…

Тихі гнівні голоси почулись зі строю, і затихли під суворим поглядом сотника Смерча.

– Влада окупантів і совєцька агентура на наших теренах роблять усе, аби зіткнути лобами волинян і поляків, які тут проживають. Польський уряд в екзилі[23] тому помагає, вкладаючи в голови місцевих поляків агітацію про креси всходні як споконвічно їхні, а не українські землі. Може бути велика біда. Бо замість того, щоб спільно боротись проти німецьких і совєцьких окупантів, ми будемо нищити одне одного. А то буде тільки на руку нашим ворогам. Про те і є наказ очільника повстанської армії. Зачитаю з нього тільки головне…

Сотник вийняв з нагрудної кишені френча однострою складений аркуш і, віднайшовши в написаному потрібне місце, почав читати: «В сьогоднішній момент всі непорозуміння між поневоленими і покривдженими Німеччиною і СССР народами треба рішуче припинити. Треба створити дружбу народів, що їх визискують і поневолюють…»

Закінчивши, він поклав наказ назад до кишені, натомість вийняв з неї ще один аркуш.

– Ми – вояки, а не бандити, – проникливо мовив Смерч, озираючи схвильовані обличчя повстанців. – Тому наша мета зараз – не помста, а схиляння місцевих поляків, з якими ми багаторічно сусідуємо на наших теренах, до спільної боротьби з ворогом. Штабом загону УПА «Січ» складені листівки-звернення, які треба поширювати серед мирних поляків, які купно проживають у селах, колоніях і на хуторах. А з бандитами і сексотами[24] серед них буде розбиратись наша служба безпеки.

Сотник викликав до себе чотових і, вийнявши з польової сумки листівки, роздав кожному.

Повертаючись у стрій, Ларко пробіг поглядом перші рядки тексту листівки. «Поляки! Впливайте на тих поляків, що мають зброю, щоб вживали її не проти українців, які бажають бути господарями тільки на власній землі, а проти нашого спільного ворога…»

– А тепер, – мовив сотник Смерч, коли чотові повернулись на свої місця у строю, – про наше сьогоднішнє завдання…

За півроку служби, спочатку в поліції, куди в кінці минулого жовтня його взяв Матвій Турук, а останній місяць у повстанській армії, Ларко став справжнім вояком. Спочатку опанував карабін, а згодом і автомат «Шмайсер», який дістався йому в першому ж бою з німцями під Старками. Скупий на похвальбу Матвій Турук, який, власне і вчив свого похресника військової справи, врешті призначив дев’ятнадцятирічного Ларка чотовим у сотні, бо був певний, що може покластися на нього і в бою, і у вишколі новобранців. А їх у лавах повстанців тепер щодня ставало дедалі більше.

На другий день після нападу сотні Смерча на колону німецьких вантажівок з продуктами, у якому чотовий Вир відзначився тим, що взяв у полон командира охорони, сотник покликав його до себе.

– Така справа, Ларцю…

Матвій Турук і тепер, коли вони залишались наодинці, звертався до свого похресника на ім’я. Однак те, що татусько назвав його так, як називав останній раз ще до