Читати книгу - "Паруси над степом"

В кутку заскрипіла кушетка. Ліда похапцем загорнула щоденник. Підхопилася мати, якось дивно, незряче обвела розгубленим поглядом хату, тяжко зітхнула і знов припала до подушки. Бідна мати! Тепер не раз буде прокидатися вночі, буде шукати в темряві: «Де ти, Арсене?»

Оте гірке материне зітхання повернуло дівчину з берегів казкового моря до степового «ковчега», до столу, де блимала гасничка. І ще трагічнішим і безнадійнішим здалося Ліді те реальне, що приготувала доля їй і друзям її. «А що б робили вони, Ассоль і Грей, на нашому місці? — несподівано майнула думка. — Наївне питання? Можливо! І все ж таки… що вони робили б?» Картина за картиною постали в її уяві. Шторм. Навала піратів. Ассоль і Грей у неволі… Ассоль — так називав її Гриша. А для неї запальний, нестриманий, часом надто уразливий Гриша був, звичайно, капітаном Греєм.

Отож, як їм бути зараз, коли насувається буря? Про це, саме про це сперечалися вони сьогодні з Гришею, прислухаючись до гулу ворожих літаків у нічному небі. Ні, не все було сказано! І не з усіма думками капітана можна погодитися. Слухайте, Грею! З вами говоритиме Ассоль. Говоритиме у щоденнику, де вашою рукою намальовано червоні вітрила. Пробачте, капітане, дещо називатиметься умовно. Це необхідна обережність, бо ми не сьогодні-завтра будемо у ворожому оточенні.

Хто хоче знати ворога
(Сторінки з щоденника Ассоль)

«Вони сиділи на крутій скелі й дивилися в захмарену далечінь моря.

Капітан Грей запитав її:

— Що ви думаєте робити зараз, коли насувається буря?

— Вчитися, — відповіла Ассоль. — Працюватиму над двома предметами: історією та іноземною.[1]

Капітан Грей кивнув головою:

— Історія — зрозуміло, потрібна річ. А для чого іноземна? Чи не занудить зараз від неї?

— Один мудрий чоловік любив повторювати: „Wer die Feind will verstehen, mufi im Feindes Lande gehen“.[2]

— Припустимо, ви переконали мене. Але уявіть на хвилинку: корабель несе на підводні рифи, а команда сидить і спокійно зубрить артиклі…

— Дорогий капітане! Ми повинні готувати себе до серйозної справи. Це, здається, ваші слова? А без знання отих артиклів якраз і сядемо на мілину.

— Значить, вони нас — багнетами, а ми їх — артиклями?..

Ассоль спалахнула:

— А що ж ви хотіли — голими руками? Проти піратської ескадри?

— Багнетом на багнети! — запально вигукнув Грей.

— Ви фантазер! Ми в полоні, а це вимагає іншої зброї.

В той вечір вони розійшлися з думкою, що погано ще знають одне одного. Сидіти поруч за партою, перекидатися записочками, мріяти про далекі подорожі — цього, виявляється, мало, щоб пізнати свого товариша. Мабуть, тільки в атаці повністю розкривається душа людини.

Ассоль довго не могла заснути. Вона боялася за долю капітана. Він мрійник, він наївний, як дитя. Нестримний, запальний, він піде напролом і згубить свою буйну голову. Грея треба тримати в руках.

P. S. Мати каже: завжди хочеться того, чого немає. Певно тому Грей живе вигаданим життям, мріє про шторми, про невідомі країни, що ніколи не бачив справжнього моря. І зараз захоплюється Амундсеном, зберігає, як найсвятіші реліквії, фото і газетні вирізки про пап(анінців) та чел(юскінців). Але є пора юнацьких мрій, є пора і для тверезих обдуманих розрахунків.

Грей, здається, не збагнув ще цього».

* * *

Льонька сидів під балаганом, спостерігав, як виринали із глибини степу і, кутаючись у пилюці, котили повз село колони пошарпаних машин — то відступали наші війська. Спочатку машин було густо, вони повзли майже суцільним потоком, потім їх стало менше, і шлях заповнили кінні упряжки. А ще через день-два замаячили невеликі групи піших солдатів; сірі обличчя, запалені очі, зашкарублі криваві пов’язки — все це говорило, що бійці зміряли не одну сотню кілометрів по гарячому степу. Вони йшли день і ніч, падали зморені під скирдами, щоб розправити зсудомлене тіло, і знову йшли далі. Діти виносили їм в цеберках воду, буханці хліба, сало з цибулею; бійці, не торкаючись до їжі, жадібно пили цілющу прохолоду, насували на очі пілотки й німо обходили похилених колгоспниць.

Після кількаденного відступу раптом запала тиша. Замовкло ревіння моторів. Уляглася курява на шляху. Степ опустів, насторожився.

Жінки за давньою звичкою ходили на роботу; одні лопатили зерно на току, інші добудовували телятник. Люди снували з місця на місце, працювали якось машинально; так, мабуть, продовжує битися пульс життя на торпедованому кораблі, що повільно, але невпинно занурюється у воду.

Льонька невесело ганяв горобців, кишкав на курей. Була спека, чорною стіною вставав над степом дим — десь горів нескошений хліб.

Колгоспниці, що крутили віялку, враз облишили ручки, випросталися, з-під долонь глянули в далеч. З-за димової завіси виповз чорний жук, за ним — ще кілька; натужно задзижчавши, вони стрімголов помчали до села. Коли вискочили на пагорб до млина, стало видно, що то мотоциклісти.

«Німці!» — тривожно забилося Льоньчине серце. Але до страху примішувалась цікавість: що вони з себе являють? Що їм треба в Табунчанському? Все ще хотілось вірити, що війна обмине рідне село!

Сонце сліпило очі, в гарячих променях купався вітряк; ось біля нього вигулькнуло кілька темних фігурок з автоматами наперевіс; в біноклі німці розглядали село; мов сичі, туди-сюди повертали голови, розмахували руками. Потім сіли на мотоцикли і повернули назад, в задимлений степ.

Через