Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

якщо загордишся, наче безсмертний ельф — що ж, твої проблеми...

Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.

Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.

— Лебедєва, я куди сказав іти?!

— Я загубила кулон...

— Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!

Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці — і на сусідній...

Ніяких амулетів. Чисте картате дно.

* * *

— Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.

Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.

— Круто, дівчино, — промимрила вона нарешті. — Навіть не знаю, що тобі сказати...

Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.

Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну — усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет — і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.

Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.

Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем — тепер відьмочкою Кі-кі, — подивився на мене зі щирим співчуттям:

— Ну, все нормально насправді...

Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:

— Це жіночий туалет!

— Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, — слушно зауважив Гриша. — Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу...

Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.

— Це Піпл, — представив Гриша. — Тобто його так називають.

— Це! Жіночий! Туалет!

— Тут же нікого нема, — заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси — і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:

— Що ж, я піду...

Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу — і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:

— Фарбою смердить?

— Ремонт, — привітно пояснила я.

На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.

* * *

— Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок...

Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався — у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками...

— Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?..

— Ти завжди так багато базікаєш?

Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.

Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька годин, що я його не бачила: був блідий, розгублений, навіть понижчав. Його дівчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Міша неохоче відповідав — і мені без усякого амулета було ясно, що він од неї щось приховує.

Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тінь і зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життєві соки. А в мене, як на гріх, не було амулета.

— Ці? — запитав Піпл, простеживши за моїм поглядом.

Я кивнула. Застібка-змійка й далі надійно скріплювала мої губи.

Не кажучи ні слова, він рушив до них. Підійшов і почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволі підвела брови — здається, цей Піпл зумів її приголомшити. Вона захитала головою, навіть позадкувала; мій новий знайомий обійшов їх по колу, ніби принюхуючись, і повернувся до мене.

— Вона не Тінь, — сказав заклопотано.

— Як?!

— А отак. Просто дівка. А хлопця піратять, і сильно.

— «Піратять»... у сенсі?

— Ну, я це так називаю. Як фільми скачують незаконно. Піратським чином. Так і його зараз скачують...

— Скачують... з торентів чи що? Людину?!

Він подивився на мене