Читати книгу - "Українське язичництво"

Христа мусило здійснюватися тільки за умови свідомого волевиявлення. Питання це. як гадає історик, може мати тільки одну відповідь – «зіпсованість тексту»41.

Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним. В ніч зі Страсної П’ятниці на Суботу вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і перехрестити прах. В Ост. розькому літописі є запис про це: «А княжна кості перемила, золками пахущмми переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом.42

Вірогідно, і в XI ст., коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло статися подібне, адже Ярополк був охрещений римокатолицьким священиком, тому й хрестили кості, бо переносили гробниці до православного храму. Перезаховаиня ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християмським – закопуванням в землю.

Ольга померла в 969 р. й була похована як християнка. 1007 р. її гробниця була перенесена в Десятинну церкву і перебувала там до монгольського нашестя, під час якого, вірогідно, була пограбована.

Святослав, цей останній язичницький князь Русі-України, прожив своє коротке життя в постійних походах і боях, зберігаючи свою рідну віру.

Молодший син Святослава Володимир захопив Київський стіл, вийшовши переможцем у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон рідновірських богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства е не тільки зрадою традиційної предківської віри, але й своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що штовхало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри – багатьма істориками вирішується не досить переконливо. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито то стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства тощо. Такі пояснення видаються нині спрощеними. Відомо, що в західних слов’ян традиційна віра протрималася ще принаймні два століття, поки не були насильно винищені святині й волхви. Нині відомі факти, що народи, котрі зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії та ін.).

Маловідомим е факт впровадження в Русі ісламу, про який писав арабський письменник Ал-Марвазі: «...в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя й бідності, і скоротилися у них засоби для існування.

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.

Тоді послали вони послів до правителя Хорсзму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому що у них цар і зветься їхній цар Володимир – подібно тому, як цар тюрків називається хакай, і цар болгарський – болтавар...

І прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхне. І зрадів Хорезмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. І навернулися вони в іслам»43.

Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютао чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних богів, а можливо сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. Пишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.’

Легенди про хрещення Володимира і всього народу настільки різноманітні в різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру, вже в істориків XVIII – XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100 – 200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, котрий змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме грецької віри (нібито через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні руські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди мали самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Бранчевського, літописна розповіль про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охрещення Русі мають цілком «карикатурний характер».

Ще менше згадок про цей епохальний для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.). Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрещення Ігоря та Ольги близько 944 р.

В одному з рукописів Ватіканської бібліотеки, написаному в 1350 р., є малюнок про хрещення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них – у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрещення Русі стоїть після охрещення болгар і раніше війни 889 р. Всі картинки цього літопису розміщені в строгій хронологічній послідовності. Отже, літопи£ець відносить хрещення Русі в межах 36 років (між 883 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла.44

Від Аскольда до Володимира бачимо постійні заворушення, пов’язані зі зміною вірн, та кругі повороти: від язичництва – до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, по його смерті приходять християни Ігор та Ольга, далі – язичник Святослав, християнин Ярололк, язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов’язана з релігією. Як тут не розгубитися. як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і знайти правильний шлях?

Народ каже: «Чия сила, того й правда». Князь Володимир утверджував християнство в Києві силою меча й вогню. Його вірні воєначальники Добриня й Путята чинили те ж саме в Новгороді.

І хоч пише через століття літописець, що в день хрещення «було видіти радість велику на небі й на землі», та й він не забуває зазначити, що Перуна оплакували «невірні люди», коли повелів Володимир прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса.45

Та й сам наказ хрестити людей виглядає у літописі аж ніяк не демократично: «...Володимир послав посланців