Читати книгу - "Пульсари"

докладно сказано в літературному огляді роботи, що є предметом даного відгуку.

Авторка слушно звертає увагу читача на найяскравіші випадки наукових успіхів, описуючи їх не по-жіночому лаконічно, але по-жіночому самокритично, водночас з гідністю і вартою похвали широтою ерудиції. Вона правильно зазначає в другій частині, що графітом, найтугоплавкішим матеріалом на землі, захищають сопла ракетних двигунів. Не можемо втриматися від цитування:

«Графіт, — зауважує авторка, — уповільнює нейтрони в атомному котлі. З графіту роблять кузови «фольксвагенів». Скрипка із графітовою верхньою декою звучить не гірше за інструмент з найкращої резонансної ялини. Нейтронна бомба теж не без нього. А ось поем про вуглець не пишуть, бо він чорний, брудний, бо він крихкий і непридатний навіть для виготовлення кийків — улюблених технічних засобів навчання професора Швидкого.

Таке забуття та безслав’я вуглецю не завадило Едісону застосувати вугільну нитку для перших електричних ламп. А мною доведено, що вуглецеві волокна вдвічі, а то й втричі міцніші за сталь. Трубочки, зроблені з цих ниток, у сорок разів легші за стальні, хоч мають ту ж міцність».

Із наведеної цитати видно, що авторка не лише емоційна й екстравагантно темпераментна, але що вона добре знає історію винахідництва, досконало вивчила наукову літературу й опрацювала підшивки «Юного техника».

І ми не здивуємося, якщо невдовзі здійсняться її пророчі слова: «Велосипед з графітових трубок важитиме не двадцять кілограмів, як тепер «Україна», і не одинадцять, як самокат рядових велогонщиків, а всього п’ятсот грамів. А літак, а мотор, а міст… Навіть похідний стіл літературного критика, зроблений з графіту, важитиме не більше двох кілограмів і, зібраний, вміщатиметься в його портфелі». Далі авторка слушно запитує: «Та чи напишуть хоч тоді про вуглець поеми, романи, чи зверне увагу на нього аматор поезії Швидкий?»

Авторка ще раз демонструє свою зрілість вченого: вона вже може самостійно ставити такі запитання, на які не відповість уся Академія наук. У цьому сила її фантазії, що межує із справжнім мистецтвом!

Подаємо свій варіант відповіді: «Ні! Не напише Швидкий вірша про графіт. Адже він завжди матиме колір печалі, та й не все корисне, дивовижне своєю доцільністю захоплює поетів. Серце, скажімо, переповнює лірику: воно й болить, і мліє, і стогне, й співає, і говорить, і заклинає, і навіть з грудей вискакує. А печінка? Нерозроблена в поезії тема».

Докладний аналіз реферату дає підстави вважати: він повністю відповідає вимогам, що ставляться до робіт даного класу, тема заслуговує на увагу, авторка з чистою совістю може святкувати день народження, з яким ми її сердечно вітаємо.

Головна обчислювальна машина М-40-30М (підпис нерозбірливий)»

Із цього, оспіваного бездушним комп’ютером, найгидкішого — чорного і блискучого — матеріалу Іванова вшила циліндр своїй черговій жертві — дворнязі Нерці. На два сантиметри циліндр був занурений у тіло, а на п’ять чорним сучком стирчав над шкірою.

Коли Нерка прожила тиждень, Іванова побувала в перукарні. Минув місяць. Спробували витягти циліндр — він не висмикувався, вріс, наче ріг. Іванова пішла з дітьми в театр. І коли танцював чорний лебідь, Ірині здалося, що то Нерка з графітовими мереживами на тілі виконує диявольський танок печалі, танок пам’яті родичів, що відслужили людям. На третій місяць ріг покрився епітелієм, і здавалося, що Нерка з тим рогом і народилася.

А незабаром у колишньому університетському курнику вже дзявкотіли про собачі моди дві подруги, схожі на морські міни або на їжаків із рідко пророслими товстими чорними голками…

Того літа Іванова вперше відпочила в спортивно-оздоровчому таборі.

Осінь минула у ваганнях і роздумах: що робити далі? Із собаками майже все ясно. Мучити овець чи кроликів? Навіщо? Теоретично доведено, що «вав» може вростати і в людське тіло. Значить, реальністю стають зуби-замінники, доточені кістки, довговічні серцеві клапани.

Міцністю «вав» не поступиться металові. Отже, зуби будуть надійними. Оскільки ж тіло може в нього вростати, він буде немовби свій, живий. Одна біда — чорний. Але у ваннах он віками клали білі кахлі, а тепер «елітним» вважається чорне облицювання. Так що й до чорних зубів можна звикнути…

Але все це — теорія, яку без експерименту на людині ні підтвердити, ні відкинути. А раптом «вав» через рік-два викличе невпинний ріст клітин? Якщо не через рік, то, може, через десять. Хто схоче померти від раку через десять років з модними блискучо-чорними зубами? Краще вже шепелявити до ста років, протираючи через ситечко улюблений шафран.

Потрібен дослід у натурі. Але хто погодиться без певної гарантії успіху на перший чорний зуб, коли можна пластмасову щелепу в рот вставити? І в якій клініці робити цю операцію? Який головний лікар, який міністр дадуть на це дозвіл? У колишньому університетському курнику чи вдома оперувати не будеш, бо людина — вінець природи. Штучний серцевий клапан вшивають тоді, коли серед сотні смертей вибирають один шанс на життя, коли знають напевне — без операції хворий помре. А зуби, кості… Якось помаленьку можна й на колясці пересуватися.

То як далі бути? Відомі імена вчених, які прищеплювали собі чуму, холеру, сухоти, інші страхітливі хвороби, щоб потім випробувати винайдені ліки. Випускник Київського університету Заболотний, досліджуючи холеру, 1893 року випив склянку води з холерними збудниками — залишився живий. Щастило й Мечникову, який ковтав холерних вібріонів більше, ніж усі його співробітники, разом узяті. А скільком ученим замість фанфар грали труби поховального оркестру?

Численними добровільними жертвами заплатило людство за те, щоб дошукатись причини туберкульозу, пропасниці, сонної хвороби, щоб знайти проти них ліки. І що ж? 1979 року від малярії страждало близько двохсот мільйонів жителів землі. Не зникають назавжди старі хвороби, з’являються