Читати книгу - "Книга імен"

Моше похитав головою. — Ізмаїл був сином Авраама від його служниці — не-юдейки, тому копії, що належали його нащадкам, були написані давніми арабськими мовами. І хоч у багатьох папірусах було виявлено ідентичні уривки, скласти цілий текст досі ще не вдалося нікому. Однак, — очі в нього заблищали, — дехто з нас думає, що ми вже близько.

Девід нахилився вперед.

— Значить, розкопки тривають і досі?

— Ну звичайно. — Голос рабина посуворішав. — На жаль, не тільки ми шукаємо решту фрагментів, щоб відновити весь давній рукопис. Є інші люди, і вони намагаються нас випередити, бо хочуть першими перекласти всі імена, — але це злі люди, Девіде. Вороги Господа.

Спантеличений, Девід узявся рукою за голову. Дощ сильніше застукотів по склу.

— Хто це?

— Гносеї.

Девід нічого не розумів. Бен Моше обійшов довкола стола, склавши руки на грудях. Обличчя його набуло суворості — такого Девід іще не бачив.

— Гносеї — це таємне товариство, що походить від давнього релігійного культу — гностиків.

— Наскільки давнього? — запитав Девід збентежено.

— Ще дохристиянського. Гносеї — одна з небагатьох сект, що залишилася від цього культу, однак вона навіть потужніша й законспірованіша, ніж давні товариства гностиків.

Девід чув про гностицизм. Ділон якось згадав його в одну з субот, коли вони обговорювали за сніданком давні витоки релігії.

— Вони гедоністи, правда? — Девід намагався пригадати все, що чув на цю тему, а за вікном тим часом гримнув грім. — Здається, вони вважають, що людська душа ув'язнена в порочному тілі?

— Так. І що кожна душа має змогу дістатися до якогось глибинного знання — такої собі драбини нагору, — щоб піднестися достатньо високо та звільнитися від тіла.

— І що тоді... досягти неба?

— Не зовсім так, Девіде. — Бен Моше зітхнув. — Назва цієї секти походить від грецького слова гносис — знання. Гносеї вважають, що, здобувши достатньо знання, вони зможуть здолати Бога. Саме це вони й замірилися зробити.

У Девіда виникло з десяток запитань, але перш ніж він устиг поставити бодай одне, у двері постукали й до кабінету зазирнув рабин Гольдштейн.

— Пробачте, рабине, але приїхала Йаель Гар-Пац.

— Добре, добре. Скажи їй, хай іде сюди, Цві. — Бен Моше повернувся до свого стільця. — Сподіваюся, ви нічого не маєте проти, Девіде. Я запросив експерта зі старовинних знахідок — видатного ізраїльського археолога із Сафеда. Вона прилетіла з Ізраїлю сьогодні вранці.

— Слухайте, рабине, — Девід підніс руки вгору, — усе тільки щораз більше заплутується. Я не хочу віддалятися від суті справи. У щоденнику виявилось ім'я моєї падчерки, і мене це непокоїть. Поясніть мені, будь ласка, якщо можете, що це все означає, без усяких вступів, а ще скажіть, чому стільки мертвих людей хоче, щоб я пам'ятав їхні імена.

— Зараз ми до цього дійдемо, Девіде. Наберіться терпіння. Мусите усвідомити, що ви — частина чогось значно більшого, ніж вам здається. Я розумію, що ви доктор політології, відомий і шанований у відповідних колах. Запевняю вас, що я так само компетентний у своїй сфері, як ви у своїй. А Йаель Гар-Пац — у своїй.

Не встиг Девід щось відповісти, як у дверях з'явилася жінка — висока й струнка, одягнена в довгу чорну спідницю з тонкої, майже прозорої, тканини, кремову блузу та обтислий шовковий піджак. Вона рішуче зайшла до кабінету зі шкіряною валізкою в руці. Девіда вразили її незвичні вилиці й повні вуста, ледь-ледь підфарбовані рожевим. На вигляд вона мала близько тридцяти років, а довге темно-руде волосся, закручене в нетугий вузол, і смагляве обличчя навели Девіда на думку, що вона сабра — тобто корінна ізраїльтянка.

— Йаель Гар-Пац, це Девід Шепард, той чоловік, про якого я вам казав.

Жінка кинула на Девіда прямий оцінюючий погляд і поставила валізку на підлогу. Вони потиснули руки, при цьому в неї на зап'ясті брязнув срібний браслет.

— Шалом.

Голос із сильним івритським акцентом був так само приємний і заворожливий, як і все інше в ній.

— Задля мене ви подолали такий довгий шлях. Не збагну навіщо.

— Я приїхала по камінь. Ви принесли його з собою?

Девіда вразив її владний тон. Він на мить завагався, тоді взяв агат зі стола й уважно на нього подивився.

— Отже, ви також вважаєте, що він із нагрудника первосвященика?

— Можна подивитися? — Не чекаючи відповіді, Йаель узяла агат, і її темно-зелені очі заблищали. Вона почала крутити камінь туди-сюди, розглядаючи з усіх боків так само, як раніше це робив рабин.

— Нефталим, — прочитала схвильованим голосом.

Рабин усміхнувся.

— Ну добре, — здався Девід. — Припустімо, що це один із каменів із того нагрудника. А де ж тоді решта? Про них щось відомо?

— Чотири зберігаються в нас у Єрусалимі в надійному місці, — відповіла Йаель і вичікувально подивилась на рабина.

— Ще один є в мене, — мовив той. — Бурштин.

Він підійшов до книжкової шафи й витяг кілька масивних книжок,