Читати книгу - "Сини змієногої богині"

таблицях (525) Діонісій Малий вперше увів точку відрахунку світової релігії – дату народження Христа. За його підрахунками, це сталося за 525 років до того часу, коли Діонісій Малий розпочав свої розрахунки. Себто 25.12.753 року від заснування Риму. Скіфського реформатора чекав успіх і визнання – хоч і не швидкі. Спершу запроваджене ним літочислення від Р. Х. (історики й науковці донедавна заміняли літери «Р. Х.» – Різдво Христове, літерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римі, згодом на Заході та в інших християнських країнах. А десь із 1000 року його таблиці нарешті отримають визнання і витіснять всі інші літочислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Діоклетіана, що почалася 29.08.284 року й досі… триває. У коптів та ефіопських християн.) Так розпочалася ера від Різдва Христового і завдяки цьому й збереглося ім’я самого Діонісія Малого, скіфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скіфа планети Земля.

Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнім представником свого народу! Принаймні відомого з історії. Але саме він, скіф із Малої Скіфії, яка вже тоді зникла, переміг могутнього імператора могутнього колись Риму, ліквідувавши його еру, якою Діоклетіан Гай Аврелій Валерій так гордився і вважав, що встановив її навіки.

А ми завдяки скіфові маємо сьогодні – як пишуться ці рядки – на календарі рік – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день біжучого року, я ні-ні та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привіт навіки зниклого народу.

Могікани українських степів – ті, що зникли

СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.

Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.

І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.

496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років.) Розквіт об’єднання припадає на кінець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани – царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дійшло – до створення своєї держави. Скіфські воїни, озброєні найпередовішою для свого часу зброєю, були грізною силою. Але навіть і їм не вдалося створити свою державу.

Залишається додати, що скіфи добре відомі античним авторам – про них згадують Феофраст, Гіппократ, Страбон, Есхіл, Софокл, Аристофан.

Наприкінці ІV – на початку III ст. це об’єднання з різних причин занепадає…

СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливістю матеріальної культури племен раннього залізного віку євразійських степів є близькість (тотожність) форм зброї, кінського спорядження та своєрідного мистецтва (поширення т. зв. «звіриного стилю»). Вперше цей термін – скіфська тріада – був застосований у 1952 році на Скіфській конференції у Москві. Хоча він може бути розширеним – подібних компонентів у культурах скіфського світу не три, а – п’ять: зброя, кінське спорядження, звіриний стиль та бронзові литі казани. Тож можна говорити не про скіфську тріаду, а про «скіфську пентаду» (від грец. пенте – п’ять).

СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термін, який визначає спорідненість культур раннього залізного віку євразійських кочовиків, які розселилися на території від Дунаю до Монголії. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубіж ери.