Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

(вже не вперше) і піти переночувати в подружки, що жила неподалік.

Та щойно я почала повільно відходити від чоловіка, як опинилася на підлозі. Мені знадобилася хвилина, аби зрозуміти, що сталося. Шокована, я звела очі вгору й помалу збагнула: він ударив мене в спину — і я полетіла на шафу. Потім, відскочивши від неї, приземлилася на дупу. Нізащо не забуду тієї миті, коли розгублено дивилася на нього з підлоги.

Ні, мені не було страшно. Правду кажучи, я збиралася добряче поквитатися з ним, однак то була просто емоційна зрада нереальних масштабів. Виявляється, він зневажав мене, думаючи, ніби до мене можна ставитися отак?

Тоді я взяла намір розлучитися, і він одразу побачив це в моїх очах. Джек упав на коліна, почав плакати й вибачатися. Я підвелася й притисла його голову собі до грудей. Ми обоє знали, що нашому шлюбові кінець. Він усе життя потерпав від свого темпераменту. Якось Джек сказав мені, що через свою запальність боїться одружуватись і що він не вартий мене.

Наступні кілька днів ми пережили багато болісних розмов, але мені все вже було зрозуміло. Я не повторюватиму маминих помилок і не чекатиму, поки ситуація дійде краю. Джек ридав і благав не йти від нього, і це здивувало мене. Я завжди відчувала, що він ставиться до мене так, ніби ненавидить.

Я швидко втямила: його надзвичайно турбує те, чи скажу я комусь, що він мене вдарив. Йому було соромно за себе, і він, очевидно, боявся, що це зашкодить його кар’єрі. Ми мали жити в Японії ще кілька місяців і, щиро кажучи, я не знала, з якого боку підійти до нашого розлучення в чужій країні. Я не хотіла звертатися до юридичних послуг частини, тож погодилася дозволити йому пожити зі мною, аж поки ми повернемось у Штати. Одначе від тієї ночі ми більше ніколи не були справжнім подружжям.

Якщо чесно, після того інциденту я відчула неабияке полегшення. Звісно ж, я була спустошена, але в певному розумінні це розчистило мені шлях. Я нарешті змогла зосередитися на своїй меті. Часу сумувати не було. Я мала повертатися до роботи.

На той час я вже зібрала весь пакет документів, потрібний для того, щоб скласти іспит на пілота, і не могла дочекатися співбесіди з командирами. Я знала, що маю високі шанси стати найпершим кандидатом від бази, і дуже на це сподівалась. І справді, командир моєї ескадрильї дав мені позитивну характеристику.

А потім була зустріч із командиром бригади — слід було переконати його зробити те саме, і я нетерпляче чекала нагоди поговорити з ним про свої прагнення. Зрештою, він теж був пілот F-16. Наша співбесіда пройшла напрочуд добре, проте наприкінці він сказав, що не може поставити найвищий бал. Мені аж дух захопило. Я намагалася не показувати емоцій, але в душі панікувала. Уся моя тяжка праця знову зводилася нінащо. Де я схибила? Що я зробила не так?

— Але чому, сер? Хто ваш головний кандидат, якщо не я? Хіба хтось у групі взагалі здатний до авіапідготовки? — спитала я, ледь стримуючись.

— Ні. Ви були приголомшливим активом цієї групи. Просто ваш чоловік тут, статус-резерв, так?

Цього не може бути. Я мовчки кивнула. Усі на роботі вважали, що ми досі разом. Джек залишився до кінця року, хоч ми обоє знали, що розлучимося. Таким був наслідок моєї спроби зберегти Джекові репутацію й не казати нікому, що він зробив.

— І як же це все буде, якщо ви обоє станете пілотами? Хто доглядатиме ваших дітей? Ану ж вас обох пошлють у бій? Якщо він захоче досягти успіху в Повітряних силах, йому знадобиться сильна підтримка вдома. Хіба ви не хочете бути йому за добру дружину?

На серці похололо. Його взагалі не обходило, що ми незабаром розлучимося. Це все його не обходило. Він не мав права вирішувати за мою родину, за будь-чию родину.

Приголомшена, я нічого не змогла відповісти йому. Я повернулася в свій кабінет, щоб зібрати докупи думки. Старший майстер-сержант Мак-Кейб побачив мене і спитав, як усе минуло. Я втупилась у стіл і монотонно розповіла йому свою історію, не вірячи, що це справді сталося. Він замовк, і його щоки почали червоніти. От чорт! Я вже це бачила. Він зараз дасть мені прочухана і скаже, що я мушу краще боронитися. Стиснувши зуби, я приготувалася, що мене сваритимуть. Але, замість лаятись, він устав зі стільця і жестом попросив іти за ним.

— Ходімо, — кинув він.

Я рушила слідом просто до командира нашої ескадрильї. Мак-Кейб стукнув у двері, і командир запросив нас увійти.

— Що сталося, Метте?

— Розкажи йому все, чим поділилася зі мною, — мовив він.

Я переповіла історію командирові ескадрильї, і вони зі старшим майстром-сержантом Мак-Кейбом мовчки перезирнувся. Командир ескадрильї наказав мені йти у мій кабінет і чекати на його дзвінок. Не знаю, що він зробив, але я певна: на якомусь етапі розмови з командиром бригади, тобто зі своїм босом, з його уст злетіли слова «скарга головному інспекторові». Я півгодини просиділа в кабінеті сама, силкуючись звикнути до думки, що ще рік намагатимуся стати першою. Потім у мої двері постукали. Я прокашлялась і спробувала зосередитися, однак не могла приховати відвертого шоку, коли в дверях з’явився командир бригади — повнополковник (протилежне до «напівполковник», як ми називали підполковників) в авіаспорядженні й шоломом у руці.

— Лейтенанте Дженнінґз, не знаю, про що я думав. Звісно ж, ви дістанете мою відзнаку. Я не повинен був зважати на кар’єру вашого чоловіка. Ви мій найкращий офіцер, і ви отримаєте найкращі рекомендації. Можете переходити до співбесіди з «Королем крила». Сподіваюся, ви потрапите туди, куди хотіли. Ви на це заслуговуєте.