Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

її тіло. Знаходять хусточку. Виганяють її голу з палацу, з міста, з країни.

Проте мовчить і далі.

— Відповідай, Анжеліно! — наказала Вероніка Казимир.

Тієї миті мала Анжеліна П’єтрі відчула велику силу і проказала твердо і спокійно:

— Тут було двадцять шість штук.

Вона збрехала вперше у своєму житті.

Уночі, в кімнаті для челяді, де спало ще дві дівчини, Анжеліна чекала, поки погасять світло. Потім роздяглася й розстелила хусточку імператора на подушці. Цієї ночі вона не спала вперше у своєму молодому житті. Вона віддавалася щасливій бадьорості, ще ніжнішій і затишнішій, ніж добрий сон...

II 

Щодня і щогодини могло статися диво, що Анжеліна побачить імператора. Власне, коли вона ретельніше думала про це, то було ніяке не диво, а самоочевидна подія, яка неодмінно мала би статися. В неділю вона супроводила тітку Вероніку до численних подруг. То були видатні жінки і на особливих посадах. Їхні чоловіки належали до двірських і державних урядовців нижчої ланки, і серед них були вахмістр жандармерії, портьє Єлисейського палацу, імператорський лісничий, шпигун міністра поліції, писар муніципалітету, профос військової в’язниці, податківець. Усі ті жінки були такі щиро переконані в своєму суспільному значенні, що жодна з них не сміла заперечити моторошний авторитет Вероніки Казимир. Кожен дім, який вона відвідувала, дотримувався думки, що він приймає довірену особу і земної, і небесної влади. Вероніка з дивовижною великодушністю роздавала поради і вказівки. Поради засвідчили свою неоціненність, чимало пророцтв збувалися. А як могло бути інакше? Таж вона вже знала й про результати імператорських битв!

Інколи Вероніка провіщала майбутнє й малій Анжеліні. Не в неділю, а в п’ятницю між одинадцятою і дванадцятою годинами вечора Анжеліна сідала за довгий стіл у великій кімнаті для челяді навпроти тітки, спираючись худими ліктиками на стільницю. Її червоні збентежені руки безпорадно блукали по розпашілому обличчю, лягали на чорний корсаж і білий фартух — ліврею імператорських праль. Страх і цікавість переповнювали серце Анжеліни. Навколо на стінах і під стелею просторої зали хитались і ворушилися таємничі тіні, що їх дві воскові свічки на столі, праворуч і ліворуч від розкладених карт, не проганяли, а тільки увиразнювали і згущували. До того ж Вероніка відповідно до таємного чаклунського припису домішувала до воску на свічки ладан. Приміщення цілковито змінювалося: то була вже не велика звичайна їдальня, де всі їли щодня, а радше просторий склеп, де тіні блукали по стінах із похованими небіжчиками.

Юній Анжеліні карти провіщали щоразу те саме: до її ніг припадав гарний вусатий чоловік у мундирі. Дитина, хлопчик, з’являлася в уже трохи прояснілому тумані найближчого майбутнього. Натомість у менш прозорому далекому майбутньому чигала смерть, і, дивна річ, у незаперечному зв’язку з кривавою війною. Грошей — навіть несподіваних — і близько не було видно. Про хвороби також не йшлося. Слава поставала трохи загадково, бо навіть гострі очі Вероніки не могли роздивитись її як слід.

Сухим і пустим звуком зрештою бамкало північ. З вулиці долинали неголосні команди чатових, що мінялися, і приглушений брязкіт зброї, якою салютували. Вероніка підводилася, перев’язувала карти і з запаленою свічкою в кожній руці виходила з кімнати, Анжеліна йшла попереду.

— На добраніч, дитино! — казала Вероніка. Анжеліна робила кніксен, і тітка цілувала її в чоло, тримаючи свічки у випростаних руках.

Завжди незмінний голос карт щоразу тяжко розчаровував малу Анжеліну. Щоп’ятниці вона чекала нової звістки і навіть здогадувалась, якої, але не сміла признатися собі в цьому. В розмовах челяді часто переважали певні чутки, Анжеліна не все розуміла в них, лише здогадувалася про найважливіше. Інколи вона чула, як лакеї і слуги кажуть: «Вітаю тебе, П’єре! Вчора ввечері зникла твоя Кароліна!» Або: «Доброго ранку, любий друже, ти береш її назад чи, може, станеш на дуель із Малим?» Із безсоромного, відвертого сміху чоловіків, який усе-таки приховував таємницю, Анжеліна розуміла, що йдеться про ночі кохання, і здогадувалася, що то були ночі кохання імператора. Вона знала і Кароліну, й Бабетту, і Катрін та Арлетту. Якими зверхніми поставали вони раптом серед челяді у своєму звичайному, а проте немов перетвореному чарами вбранні покоївки! Невже часом Могутній такий мізерний, що жадає служниць? Невже він не такий великий, щоб йому належало геть усе на світі? Йому належать гори, долини та річки, королі, їхні країни, корони, доньки, дружини, високі генерали і звичайні солдати. Все, все належить йому, високе і нице, величне і просте. Тож чом не служниці? Анжеліна була б рада бути його покоївкою, терпіти приниження від нього, бути піднесеною його примхою! Мале серце Анжеліни тріпотіло і завмирало, немов піймана пташка. Кров текла неспокійно й тужливо. Вона вже не могла опиратися дивному потягові розглядати себе в кожному з численних дзеркал, розставлених у пишних ванних кімнатах. На неї мов находило щось. Усе почалося зі страхітливої невіри у власну привабливість і з безмежного визнання довершеності інших дівчат. Вона навчилася порівнювати свою шию, груди, руки і ноги з шиями, грудьми, руками і ногами інших дівчат. Вночі стала потай підглядати за чужими тілами, спершу з подивом, а потім із заздрістю. Одного дня — в простому житті Анжеліни П’єтрі цей день набув особливого значення — одна з придворних дам вийшла з ванни пізніше, ніж звичайно. Анжеліна побачила її ще неодягненою. Вона злякалася тієї гордої, невимушеної оголеності. Навіть забула зробити кніксен. Страхітливе зачудування паралізувало її. Їй здавалося, ніби дама була не зовсім гола, а закутана в своєрідну, цілком прозору красу. Її тіло було відкрите очам Анжеліни, але все-таки було дуже далеким і вочевидь недоторканним. А якби вона наважилася схопити його, то, мабуть, намацала б камінь. Дама приязно засміялася: «Дитино, можеш спокійно починати!» Анжеліна тієї миті і почервоніла, і зблідла. Одразу відчула ще не знане їй обурення. Вперше, здавалося їй, її скривдили. Вродлива жінка мала право називати її «дитиною». Анжеліні тієї миті здавалося, ніби це ніжне слово означає зневагу і становить присуд, який прирікає її на