Читати книгу - "Прокляття дому"

містяться в її голові, забутій світлом, спогади про когось, ким вона колись була. Мабуть, що була. Ким вона була? Її голова — це чия голова? Чиїми є її спогади? Невже час збігає й далі, навіть коли людина просто собі сидить, невже час збігає й далі, тягнучи за собою навіть закам'янілу дитину?

Огіркова гора і Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Гола гора та Бульценберг. І ще Міндахова гора. Коли дядько підняв її тоді на криву гілляку сосни, їй здалося, що вона звідти з такої висоти справді може розпізнати в воді всі ті підводні гори, що їхні назви їй перелічив садівник і що їх вона пам'ятає по сьогодні. На найближчому узвишші стояла вежа церкви затопленого міста, її вершечок високо здіймався, майже зачіпаючи півником флюгера вгорі хвилі. А внизу на землі, там, де вода була цілком непорушною, на вулицях і площах міста вона навіть могла, якщо заплющувала очі, розгледіти людей, вони ходили там, сиділи чи стояли, на щось обіпершись, крізь мерехтливу поверхню озера вона бачила мовчазну товкотнечу всіх тих мешканців міста, затоплених разом з ним, вони рухалися в воді цілком невимушено, їм зовсім не треба було дихати, і у вічному житті вони ходили, сиділи чи стояли, на щось обіпершись зовсім так само, як перед тим на землі. Вона сиділа на сосні, міцно-міцно трималася за шорсткий стовбур, і їй видно було, як над містом плавають у затопленому небі риби. Коли дядько зняв її вниз, її руки були липкі від живиці, і дядько набрав жменю піску і витер ним живицю з її рук.

Поки дівчинка сидить у чорній комірці, намагаючись час до часу випростатися і вдаряючись при цьому в стелю схованки, поки вона широко-широко розплющує очі, але все одно не бачить навіть стін комірки, поки темрява така сильна, що дівчинка навіть не може побачити, де закінчується її рука, в її голові з'являються спогади про дні, коли все довкола по вінця було виповнене кольорами. Хмари, небо і листя, листя дубів, листочки верби, які звисають додолу, ніби вербове волосся, чорна земля між пальцями ніг, суха соснова хвоя і трава, шишки, шорстка кора, хмари, небо і листя, пісок, земля, вода і дошки мостика в озеро, хмари, небо і гладенька вода, в якій відбивається сонце, затінена вода під мостиком, коли вона лягає животом на теплі дошки, щоб підсохнути після купання, крізь щілини їй видно воду. Коли дядько вже поїхав, дідусь брав її ще два літа підряд із собою на воду. Дідусевий ялик все ще стоїть, напевно, на пристані в селі. От уже чотири роки на зимівлі. Зараз, не відаючи, що там надворі — день чи ніч, дівчинка хапається за простягнену руку дідуся, ступає з мостика на край човна, дивиться, як дідусь розв'язує вузол, що тримав човен біля мостика, і кидає трос на дно.

Усі вікна дому на Новоліп'єштрасе, де переховується дівчинка, все ще стоять відчинені навстіж, ще декілька днів тому в усіх кімнатах було повно людей, всі вони дихали, але тепер усюди суцільна тиша. Зникли люди з кімнат, ніхто не ходить дорогою перед будинком, ніхто не котить тачку, не говорить, не кричить і не плаче, навіть вітру не чутно, не рипнуть ні вікно, ні двері. Поки дівчинка сидить у своїй чорній комірчині і повертає коліна раз в один бік, раз — в другий, поки за дверима комірки все в домі тихо, і за дверима будинку внизу на вулиці також усе тихо, і за цією вулицею на всіх інших вулицях дільниці — також суцільна тиша, дівчинці чутно все, що було колись: шум листя, плюскіт хвиль, гудок катера, занурення весел у воду, стукіт майстрів по сусідству, тріщання вітрила. Від гами до-мажор переходиш до соль-мажор, ре-мажор, ля-мажор, мі-мажор і сі-мажор, все далі й далі перехрещуючи пальці. А от від гами сі-мажор до гами фа-дієз-мажор тільки один маленький крок. Від гри тільки на чорних клавішах до гри на самих білих клавішах — це найкоротший шлях, а поки дійдеш до найлегшої тональності до-мажор, знай перехрещуєш пальці. Так їй пояснював дядько Людвіґ, перед тим як поїхав до Південної Африки, і точнісінько так само Доріс наштовхується у цій абсолютній тиші й порожнечі своїми спогадами на час, у якому все було.

Тепер їй треба зробити тільки один маленький перехід. Або вона тут з голоду помре у своїй схованці, або її знайдуть і вивезуть. Ніхто з тих, хто її знав, не знає, що вона тут. І саме це робить перехід таким коротким. Вона добралася сюди крок за кроком, майже до самого кінця, а це означає, що дорога мусить же десь мати початок, і на цьому початку вона, без сумніву, була на такій самій короткій віддалі від життя, на якій вона зараз є від смерті. Початок видавався майже точно таким самим, як і життя, він точно мусить бути десь по самій середині, і все ж ніяк не сплутаєш, що це — перший відрізок шляху, про який їй тільки зараз стало відомо, куди він веде. Коли верба виросте і почне лоскотати довгими вітами рибу в воді, ти, коли знову приїдеш у гості до своїх двоюрідних братиків та сестричок, пам'ятатимеш, як допомагала посадити вербу. Чи тоді її життя ще було цілим? Коли вона згадує про дядька Людвіґа, вона завжди бачить його з лопатою в руці на березі озера. Коли вона згадує його наречену Анну, вона пригадує собі, як Анна, перш ніж узяти її на руки, повторювала: Робись легенька! Немов дівчинка за допомогою самих лише думок могла зменшити свою вагу. Коли дідусь, зиркнувши на рушники, що виробляла його власна фабрика, зачинив купальню, але залишив ключа в замку для наступного власника, вона пригадала собі його ялик, що цього літа вперше стояв на мілині. Восени батьки завезли її до тітки в Берлін, щоб оберегти від злих жартів однокласників про її єврейську кров. Два довгі роки щонеділі, завжди після літургії у церкві на Гогенцоллернпляц, вона сідала на вікно в кухні і писала листа батькам, а від понеділка до суботи — не писала, щоб зекономити конверти й марки. На