Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Сходи-но до Зависляка,— наказує Юрові,— і віддай, бо то його.

Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.

— І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?

— Подай дядькові руку,— втручається Агнешка.

— Коли ж він безрукий.

— Він же тобі подає. На згоду.

— Ліву.

— Ліва теж добра.

Мар’янек спинається на пальці, нашіптує Агнешці у вухо:

— Я їх не люблю. Усіх трьох. Вони сміються з моєї мами.

Прокіп потягується, аж кістки хрускотять, і б’є Юзека Оконя по плечі:

— Пора, друзі, вечеряти. Ходи, відведемо тебе до мами. А вас, пані, аж до самої хати. Після купання людина й сама не знає, чого більше хочеться: їсти чи спати, Ех, Павлинко, Павлинко... А мали ж ми у Гусичанах за Бугом,— замріявся він,— га-арну лазню, вже не буде такої...

Мар’янек міцно тримає Агнещину руку. І так виходять.

У просторій кухні Зависляків закінчується суботня вечеря. Досить ситна, судячи з решток їства — тарелів з недоїдками, а особливо по святковій обважнілості розмовляючих. Встигли тут дещо й випити, небагато, але й не мало: посеред столу вже порожніє пляшка з етикеткою, зате друга, стережена Януарієм, ще наполовину повна. В сусідній кімнаті пхикають діти, що їх Павлинка укладає спати.

Януарій, вже напідпитку, гукає в навстіж відчинені двері:

— Павлинко, я тебе питаю! Чого це та лебідка не прийшла вечеряти? Іди-но сюди. Ти її запрошувала?

— Запрошувала. Тихше, Януарію, діти сплять.

— Хай сплять... Семене, скажи ти: добре це чи недобре, що вона не прийшла?

Семен мовчить, проводить пальцем по струнах гітари, схиляється низько і прислухається, настроюючи інструмент.

— Вирячився на неї,— веде своєї Зависляк,— як теля на мальовані ворота. А вона хоч би плюнула на тебе. Що ти проти коменданта!

— Більше не пий, Януарію,— прохає Павлинка й намагається прибрати з-під його руки пляшку.

— А чого це я маю не пити, сестро? З твоїми ревними помічниками п’ю, з квартирантами, з шваграми, можна сказати! Так чи ні? — Стіл струсонувся і задзвенів від удару.— Семене! Максе! Прокопе! Юзеку! — гукає по черзі, водячи захмелілими очима.— Обжираєте нас, швагерочки, хату запаскуджуєте болотом. А котрий же нарешті одружиться?

Семенова гітара видає гучний акорд.

— Ну, Павлиночко,— Януарія заохочує і власна незвична балакучість, і мовчання гостей,— який тобі до вподоби? — Оглядає присутніх, вітаючись з кожним знову наповненою склянкою,— Юзек Оконь — хлопець нічого собі, але трохи недоумкуватий — такого погнеш куди схочеш. А Прокіп, тьфу! — намулом тхне, зате працьовитий. Макс... людина непевна... Однак делікатна. Семен. Семен! Найпевніший. Завжди знає, що в тебе в печі. Семене, псявіро, перестань ти вже бути якимсь пришиваним дядьком.

Ще один акорд залунав якось фальшиво — і Семен знову натягає струну.

— Що це на тебе найшло, Януарію? — Павлинка обережно погладжує брата по рукаві.— Такий тихий, смирний...

— Не хвали ти мене, Павлинко, не маж мене медом. Вийдуть гості — іншої заспіваєш. Ти ж добре знаєш, коли я тихий, а коли й голосний...

— Ну й ну! — поспішила заперечити Павлинка.— І хто б? Чоловік, якого з свічкою не знайти?

— Визнала нарешті. Про тебе дбаю. Шукаю твоїм діткам батька. Приїхала містечкова дама — думаю: соромно буде. Тож і час балакати. Досить цих суботніх вечер, досить обжиратись на дурничку. Хочу знати сьогодні: котрий?

Троє рибалок устають і збираються вийти, ображені. Павлинка вмовляє їх, садовить, підсовує закуски. Руки її тремтять від сорому й прикрості.

— Що це ти, Януарію... Гостей страхаєш, а всі ж товариші тобі.

Януарій тим часом знову наповнює келишки. Семен ставить свій догори дном, відмовляється. Інші випивають.

Павлинка кривиться.

— Недобра ця твоя горілка. Смердюча.

— Недобра? — дивується Зависляк.— Дуже добра! Завтра на забавку дам іще кращої, побачите. Буде весело, аж собаки витимуть.

Макс, Прокіп і Юзек, нахилені до Семена, тим часом встигли провести з ним коротку тиху нараду. Розлягається гучна мелодія на гітарі, і рибалки підхоплюють її занадто голосним заспівом.

— Гей, садівнику сердитий! Не бий рідної сестриці! Гей, бо маємо на тебе, гей, та лютую рушницю!

— Що це ви — про якесь биття?! — накидається Павлинка.— Він мене й пальцем не торкає! Це тільки часом його заносить — от він і...

Макс кривить губи в двозначній усмішці й гостряком своєї залізної руки шкребе скатертину. Оконь недовірливо похитує головою. А Прокіп тільки переводить важкий допитливий погляд із Януарія на Павлинку і знову на Януарія. Начебто й не суперечить Павлинці, але в їхній згоді чаїться