Читати книгу - "Російський сюжет"

Чи ти забула, як ти в Києві не знайшла медучилища?

— То це було тільки на краще! Знайшла ближче до дому! — відсварилася дівчина.

— То й зі мною все на краще! Зустрів таких панянок прямо серед поля! — вимовив він безликі слова, яких ніколи не любив, але зробив це, щоб дівчата не сварилися.

Дівчата примирливо розсміялися й сказали, що як йому в Ірівку, то їм по дорозі. З’ясувалося, що дівчат звуть Оля і Таня, що вони сестри-двійнята, не схожі між собою, що Оля, та, яка приходила до нього з яблуками, вчиться в медучилищі в обласному центрі, вже провчилася рік, лишилося два, а Тані лишився рік у школі. Тільки вчиться вона не в Ірівці, а Кобівці, бо в Ірівській школі вчителюють їхні батьки. А далі вона хоче вчитися в університеті, неодмінно в Києві. А ходили дівчата в Кобівку ворожити.

— Ну і як? Сказали вам правду?

— Олі сказали, — відповіла Таня.

— А тобі?

— А мені ще нема на кого ворожити! — відповіла Таня, і тут Оля знову почала шипіти на сестру, намагаючись щось сказати їй, щоб Євген не почув, тож йому довелося знову повертати розмову так, щоби сестри не конфліктували.

— Ви мені вибачте, дівчата, я, як ви правильно сказали: городський, тож багато чого тут у вас не знаю, але наскільки мені відомо, — ворожать уночі, при місяці, а не серед білого дня.

— А вночі нас мама не пускає, — відповіли дівчата.

— І ви так слухаєтеся мами?

Дівчата довго реготали, аж заразили його.

— А ви своєї слухаєтесь? — спитали вони.

— Іноді буває.

І Євген подумав, що він тут, у цьому селі, в цій Ідіотівці, як іноді подумки називав Ірівку, саме тому, що послухався своєї матері.

— Такий великий, — пирснула Оля, а за нею й Таня.

Євген роздивлявся дівчат. Дві несхожі сестри повинні б мати різний колір волосся. Ці обидві мали приблизно однакові русяві голівки. Але Оля виглядала дорослою дівчиною з усіма відповідними параметрами, а Таня видавалася дитиною років 12–13.

Попереду в полі зору з’явилися будинки Ірівки. Він збагнув, що обігнув село на 180 градусів. Спершу лісом, а потім полем. І що то за викривлений простір у цих місцях? Ідеш весь час прямо, а в результаті виявляється, що рухаєшся не по прямій, а по кривій, та ще й досить помітної кривизни.

— Ходімо до нас на обід, — сказали дівчата. — Наша мама буде просто на сьомому небі.

Він був такий голодний, що, здавалося, не дійде додому, а там іще треба буде чистити й варити картоплю, хліба в нього, здається, нема, та й дурне сало без хліба. Тож він прийняв запрошення, хоча й десь розумів, що чим іще глибше вгрузає в приземлене ірівське існування.

Тільки-но він увійшов за дівчатами на подвір’я, як назустріч йому кинулась одна з його «постачальниць», та, якій наснилися весілля й чорні птахи над генераловим домом. Господиня дому, коли побачила дочок у супроводі дорогого гостя, спершу завмерла, затуливши рота рукою, а потім голосно заспівала, пританцьовуючи:

Ой, зелене жито, зелене! Ой, хороші гості у мене!

Євгенові, який вже відійшов від перегріву й переляку, захотілось тікати, попри голод, аби не брати участі в цьому дикому спектаклі. Дівчата, поки там що, з великої ванни, яка стояла на сонці, налили води у великі емальовані миски, сипнули в них по жмені прального порошку й сіли на стільчиках біля Ганку мити ноги, підчищаючи підошви щіточками. Вони не звертали уваги на свою матір, яка, не доспівавши народної пісні, закричала:

— Мішо! Мішо! Ти знаєш, хто до нас у гості прийшов? А ми дівчат уже скільки чекаємо, лаємо їх, а вони такого гостя привели! Ой Божечку! А в мене лише сам пісний борщ!

Стіл накрили на вулиці. Поміж тарілками борщу з’явилися миски з малосольними огірками, блюдечка з часником і цибулею, чарки з самогоном і, звісно ж, тарілочки з салом.

— їжте, все своє, все натуральне! Вам у місті такого не дадуть!

Він уже звик до цієї примовки, якою супроводжувалися всі застілля на селі.

— А мама ваша так і хворіє? — спитала Євгена хазяйка дому, яку звали Зоя Миколаївна.

— Та ні, а чого ви так подумали?

— Так вона ж на похорон до генерала не приїздила, бо хвора була!

Євген згадав свою брехню, яку благословила його мати і яку він уже забув, яку, одначе добре пам’ятали ірівчанки, тож йому довелося викручуватися.

— Та то в неї хронічне, вона весь час хвора, ми вже з батьком звикли.

— То вона не працює?

— Ще й як працює! Ледве ходить на роботу, але працює!

— А ким же вона працює?

— Вчителькою російської літератури.

Зоя Миколаївна почала плескати в долоні, радісно підстрибуючи:

— То ми з нею колеги! Обидві вчительки російської, а тепер уже зарубіжної літератури!