Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

не старшинствуй, Едя. У неї два образованія. Тому я її і вибрав у качестві асистентки. Хоча я її перебрав від попередника, по опісі. Но мені до вподоби другі образованія, що образовала природа у неї на груді. То у мене недоторканність, а на тебе, Альонушка, вона не поширюється.

Спічрайтерка вважала себе цілком емансипованою фігурою на політичному небосхилі, тому до ліберальних уподобань клієнта, що виражалися у пальпації її пишних грудей, ставилася цілком по-європейськи. Однак із присмаком місцевого колориту награної, але ненав’язливої цнотливості:

— Ну що ви, Петре Павловичу. Не переходьте у публічній площині за межі парламентського протоколу, бо ще пані Льолька побачить.

— А їй яке діло до законотворчого процеса? Вона у пурлументаризмі ні хера не смислить, — присмоктував Гоша, на мить забувши, які екзекуції його чекають далі.

— Розминку завершено. Увага. Моделюємо державотворчий процес. Говорить спікер: слово для представлення законопроекту надається народному депутату пану Капцеві Петру Павловичу! Поїхали.

Крізь ремиґання і цмокання у кращих зразках пізнього Брежнєва розпочалося дресирування спічу ветерана парламентського руху, який вирішив включити до свого законотворчого арсеналу публічну риторику.

— «Шановні народні депутати! У нашому багатонаціональному соціумі кожна людина має екзестальне. Екзестенцальне. Екстазне право належати до загромадження. Зігромадження зіградження свого національного перевеня. Перня. Первеня». Шо то за феню китайську ви мені тут напхали? Ви шо, іздєваєтесь? Урою, уродів! Ви шо, мене на посмєшіще виставляєте.

— Петре Павловичу, вгамуйтесь. — Едік відступив на безпечну відстань, але продовжував наступ. — А ви що собі думали, коли у народні депутати собі місце купували? Та ще й своєму відморозку Сікачу.

На стику каденцій підстрибнула ціна на нафту на світовому ринку, а за нею і ціна на газ, тому бабла у Гоші появилося, хоч ж… їж. Отут і прийшла йому ідея купити, раз профіцит бюджету утворився, мандат і для свого тілоохоронця. Купити мандат — чому б ні, але щоб випустити Сікача на трибуну? Капцеві сподобався цей чорний гумор:

— Гуд айдія, як кажуть китайці. Пускай він виступає. Нєхєр даремно хліб депутатський жерти.

— Ще цього не вистачало. У вас хоч ПТУ при Тобольській зоні за плечима, а його на першу ходку загребли прямо з дитячої кімнати міліції, коли він мікроскоп стирив із кабінету біології у восьмому класі. Навчити його читати — я на таке не підписувався. Це вище усього світового піар-менеджменту. — Едік обурювався цілком щиро, що з ним бувало рідко. Лише коли клієнт допікав до краю. На підмогу прийшла колега.

— Давай, Едік, вступну ремінісценцію пропустимо. Далі риторика йде на спрощених інтонаціях сугестії, — вказувала вихід із диспозиції Альона.

— Викладайте далі, депутат Капець. Вас слухає увесь український народ і світова демократична громадськість. Людина вчилася читати 200 тисяч років. А ми зараз здійснимо цей прорив за лічені хвилини, бо перед нами — геніальний парламентар європейського зразка Петро Павлович Капець. Прошу вас, шановний народний депутате!

Гоша, як і кожен діяч у великій політиці, любив, коли його хвалять. Коли наголошують на його видатних здібностях, як оце щойно утнув досить-таки визнаний і широко відомий у вузьких колах інтелектуал Карасяєв. Тому витираючи спітніле і натруджене чоло, нардеп продовжував процес ґвалтування своєї півзвивини:

— «У процесі державотворення потребує акцентації національна актуалізація громадянина. Тирити. Тутуіровка. Титуальна нація не може реалізувати своє вершо. Верху. Верховенство. Самоусу. Самоухуряючись від носія». На х…я мені ця феня. Ви шо, садисти з мазохістами тут зібралися, щоб мене закопувати заживо!

— А чого ви розгубилися? Навіть дуже добре. Якби я продав цей відеозапис, ваш рейтинг злетів би на крилах, що Чарлі Чапліну і Юрію Нікуліну, разом узятим, і не снилося. Депутат Капець, продовжуйте.

— «Вноситься на плебісцить». Що за херня?! Де таке можна казать із найвищої трибуни? Плеб. Сцить. Точно. Так написано. Ти шо, Альона? Хто етот сцить? Та коли вже на то пішло, то можна сказать культурно — пісяє там, цюняє, як у нашому селі говорять, а не так грубо. Сцить. Мєлкой струйкой. Шо-то тут не так. Як каже наш спікер, законопроект сирий. Отправить у комітети. Пускай там допрацюють. Хто на кого там, ето. Фу, навіть повторять стидно. А ти з виду, Альона, дєвочка така культурна. І потом, є така практика, я в Європарламенті бачив, закон можна продвігать і без спіча. А електорат почує по ящику — за графу бореться депутат Капець. І цього хватить.

Далі Едік уже стояв перед останнім вибором, або перед застосуванням останнього патрона. Він рідко вдавався до цієї фрази, щоб не девальвувати її значимість, бо вона все-таки спрацьовувала, бо то була та єдина кувалда, якою можна було привести Гошу до пам’яті.

— Не хотів вам того казати, але мушу. Ви знаєте, що буде, якщо ви жодного разу не виступите? Я вам офіційно заявляю, що коли ви протягом каденції не будете виступати, за вас більше не проголосують.

— Напугав бабу… палицею. А мені й не надо.

— Що, вам мандата не треба?

То був виклик. Для депутата втрата місця під куполом прирівнюється до втрати життя. Бо яке воно життя, коли у тебе нема недоторканності? А сам ти знаєш себе як ніхто, тобто знаєш, що на тобі нема уже де печатку ставити. Що ти за діла свої грішні тягнеш на кілька довічних ув’язнень, навіть якби тобі відвели не одне, а кілька тих життів проплачені західні медики.

Про усе це думав заслужений політтехнолог СНД Едуард Карасяєв, бо збайдужіння до мандата депутата тягне і для його особистої фінансової безпеки непоправимі наслідки. Бо коли ці пітекантропи перестануть гнатися за мандатами, електоральні менеджери