Читати книгу - "Комашина тарзанка"

квітів, тінистих дерев. Якщо раніше Сарона любила бувати «на могилках», як називала цвинтар бабця, ставлячи наголос на «о». Тут було дуже сонячно і зовсім не моторошно, як це часто буває на інших цвинтарях. Сароні подобалася простота дерев’яних хрестів, які виготовляв єдиний сільський столяр, а перед ним – його батько і дід, які теж були єдиними сільськими столярами. Але тепер атмосфера тут змінилася. І що саме в ній змінилося, Сарона зрозуміла лише згодом, через кілька років, коли моду на монструальні пам’ятники та ланцюги почали наслідувати інші родичі померлих, переносячи до села стилістику сучасних цвинтарів, моторошних і потворних у своїй випнутій напоказ безликості. Потреба дистанції

Все почалося з роздратування, причини якого їй досить складно було пояснити і яке охоплювало її несподівано, у ситуаціях, що досі видавалися цілком звичайними і не викликали якихось особливих емоцій. Наприклад, у невеличких чергах, коли Сарона заходила на пошту і ставала за кимось, терпляче очікуючи, коли касирка виконає трудомістку операцію, необхідну для придбання конверта, надсилання рекомендованого листа чи оплати послуг. Численні заповнені вручну бланки, тривалі маніпуляції на старенькому комп’ютері, зникання кудись у нетрі підсобки, вишукування у потаємних шухлядах менших і більших поштових марок, печаток, усе нових і нових бланків. Сарона ставилася до цього насиченого одночасно флегматичністю і агресією світу зі співчуттям і повагою, намагалася не нервуватися в очікуванні, бо ж касирки ні в чому не винні, не вони вигадали цей складний паперовий космос. У котрийсь із моментів такого очікування обов’язково мусив з’явитися хтось третій і цим створити вже справжню чергу. Цей третій чомусь обов’язково ставав надто близько до Сарони, примушуючи її напружитися від неприємної близькості, яка порушувала її приватний простір і нав’язувала необхідність вдихати різкі аромати несвіжої білизни, вчорашнього перегару, борщу з часником чи навіть валер’янки, але найгіршим було не те, приємним чи огидним був запах, а ця вимушена близькість. А також загадковість мислення людини, яка підходить упритул, хоча поряд є стільки вільного місця. Цікаво, що саме тут є визначальним – ілюзія, що черга рухатиметься швидше, якщо буде щільнішою, чи страх втратити своє місце у цій черзі. Якщо Сарона відступала на півкроку вбік, черга за нею тут же просувалася на півкроку вперед і займала частину її, Сарониного місця, на якому вона щойно стояла і з якого зовсім не збиралася поступатися, а навпаки, хотіла збільшити територію свого особистого простору. Тепер у цьому мовчазному, позірно флегматичному поєдинку з’являлася агресія, – Сарона відчувала, що варто їй поступитися ще хоча б міліметром, і вона ризикує помінятися місцями з тим, хто позаду, і часом таке рішення навіть видавалося їй не позбавленим рації, у кожному разі, так вона позбавила б себе цієї нервової напруги, цього погляду собі в спину, сповненого злості тільки за те, що Сарона випадково опинилася на крок попереду, цієї готовності піти на конфлікт всього лише задля мінімального просування в черзі.

Зберігання дистанції раптом почало видаватися їй дуже важливим для почуття комфорту, і її дивувало і дратувало, коли люди довкола не розуміли цієї потреби. Вона почала відчувати брак спеціальних ліній на підлозі, за які не дозволяється переступати відвідувачам, що стоять у черзі, аби той, хто розмовляє зі службовцем у віконці, не відчував дискомфорту й агресивного дихання в спину. Мабуть, справа була саме в цій лінії, у щедрому метрі, який вона давала першому в черзі на те, аби спокійно залагодити свою справу, а також спонукав усю решту черги розсердитися, не вести напруженої боротьби за кожен сантиметр вільного місця. А можливо, справа була просто у відмінностях в уявленні про комфорт, можливо, для когось створювала комфорт саме така тіснява і близькість сусідського ліктя, комфорт специфічний, трохи інтимний і не дуже пристойний через цю відчужену й анонімну інтимність.

Або йшлося взагалі не про це. А, наприклад, про зосередженість. Якщо дуже сильно зосередитися на якійсь конкретній меті, скажімо, якнайшвидшому відправленні рекомендованого листа, і всі свої думки підпорядкувати тільки цьому, то, мабуть, усі інші речі відійдуть на другий план, і на такі дрібниці, як співвідношення комфорту і дистанції у черзі, просто не залишиться ні часу, ні сил. Мабуть, так можна прожити усе життя, ривками просуваючись від однієї дуже конкретної і важливої мети до іншої, зціпивши зуби і відганяючи від себе все другорядне і непотрібне, героїчно долаючи труднощі і рідко переводячи подих на бігу. І це навіть міг би бути цікавий, хоча і трохи одноманітний досвід сприйняття дійсності у кількох основних кольорах і аспектах. Навряд чи до їх переліку могло б потрапити щось таке цілковито протилежне цій побутовій аскезі, як комфорт.

Або це був би зовсім інший комфорт, комфорт важко здобутих побутових зручностей, дорогого одягу, ремонту і засобу пересування, які служать більше для підтвердження того чи іншого статусу, аніж для задоволення дійсно важливих потреб. Адже коли дороге і зручне взуття вбирається лише по святах, то використовуються радше його декоративні переваги, ніж функціональні. Хоча специфічний психологічний комфорт досягається і тоді, коли щодня носиться неякісне і незручне, зате дешеве взуття, бо таким чином створюється ілюзія власної ощадливості, а отже, і недаремності затрачених на заробляння грошей зусиль. Можна розглядати таку псевдоощадливість як перемогу комфорту, створеного напоказ, над комфортом для себе, перемогу статусу над функціональністю. Але можна побачити у такій добровільній аскезі і щось філософське, наприклад, намагання боротися зі швидкоплинністю людського існування, хоча б і в такий примітивний спосіб, як створення ілюзій.

Колись такі роздуми видалися б їй не вартими уваги дрібницями, але тепер вона переважно думала над речами, які раніше вважала не вартими уваги, або, принаймні, не настільки важливими. Наприклад, про вирази облич. Скажімо, обличчя людей у транспорті переважно напружені і зосереджені на чомусь невидимому, мабуть, на якомога швидшому досягненні мети, так ніби вони здатні на це вплинути. Суворі і зосереджені люди з обличчями, на яких посмішки не з’являються просто так тільки тому, що хтось звертається до них, чи самі вони до когось звертаються. Люди втомлені і роздратовані о кожній порі дня, люди, які не знають, як виглядають збоку, мабуть, через те, що всюди так мало дзеркал. Якби дзеркал було більше і кожен міг би несподівано наштовхуватися на своє власне обличчя хоча би тричі на день, люди б лякалися самі себе і посміхалися б частіше. Спершу несміливо і кривувато, далі впевненіше, а потім звикли б. І справа тут навіть не у наявності чи відсутності причин на поганий настрій, це просто справа звички