Читати книгу - "Ярославна"

писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.

Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:

– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?

– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.

– Не з князем мені доведеться жити.

– Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…

– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.

– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.

– Так уже й… мій?

– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…

І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):

Ой ти, вишенько, ти черешенько! Ой коли ти зійшла, коли виросла?

Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:

А весною зійшла, літом виросла, На крутім берегу становилася, На крутім берегу становилася…

Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:

На Дунай ріку похилилася. На Дунай ріку похилилася, Молода дівчина зажурилася…

А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою в чужих батьків, забувши про своїх, Богом їй посланих при народженні.

А може, нових батьків їй посилав Господь?

Ой ти, вишенько, ти черешенько! Ой коли ти зійшла, коли виросла? А весною зійшла, літом виросла…

А перед внутрішнім зором Єфросиньки стояв високий і вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичі якось приходив до неї у сон, – стояв у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько їй махав. І очі його голубі так ласкаво сяяли-світилися, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому – як заспівати:

– Ладо моє…

Потім він зізнається – вже за сімейного їхнього життя, в одну із щасливих ночей (а всі їхні ночі будуть незмінно щасливими):

– Коли ти їхала до мене на Сіверщину весільним поїздом, часто вчувалося, як хтось лагідно казав мені – наче на вухо нашіптував:

– Ладо моє…

Я аж озирався, але поруч нікого ніколи не було. З вітром принесло, думав я тоді. І в душу мою приходила ліпота.

Та ще відчував, як співали дівчата дзвінкоголосі, чи, може, вітри пісню чиюсь на Сіверщину приносили:

А в нашої Єфросинії Очі сині-синії… II
…І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері,