Читати книгу - "Переможець отримає все"

за кермом машини, але сам Полунін, за мить підбігши до водійських дверцят, кинув коротко:

— Я вестиму.

Миттєво Віктор перескочив на сусіднє сидіння й машина рвонула з місця.

— Що там, трш-капітан? — спробував «розвідати» ситуацію Валя Кірюхін, один з бійців, який сидів позаду.

— Їдемо на Каунас, — тільки й відповів Полунін.

Це означало, що сталося ще щось, про що їм не належало запитувати. Але дістатися до блок-поста хлопцям не судилося.

— Їті-твою мать… — мимоволі вирвалося в капітана, коли УАЗ опинився на підйомі й усі вони майже одночасно побачили внизу БТР, що стояв носом з дороги вниз, запханий передньою частиною в якусь баюру. «Задниця» його була високо піднятою — так, що останні колеса навіть не торкалися узбіччя. З машини валив дим, а навколо лунали автоматні черги. І щойно вони усвідомили, що сталося, розлетілося на дріб’язки скло УАЗа, й машину, закинувши, знесло з дороги і, стусонувши об щось, перекинуло на бік.

Першої миті Віктор утратив орієнтацію, вдарившись об щось головою, й насилу прокрутився у бронежилеті, розвертаючи тіло в тісній кабіні. Вибивши ліктем залишки переднього скла, автоматом уперед він випхався назовні, й озирнувся навколо. Там, унизу, продовжували лунати черги та одиночні постріли, а тут не було начебто нікого. У перекинутій машині чувся рух та чийсь стогін. Тут якраз переривався ліс і до найближчих дерев було метрів сто, не менше. Стріляли по них, очевидно, впритул з купки кущів, що стояли попри саму дорогу й тепер залишилися позаду. Там уже нікого не було.

Другим з машини виліз Кірюхін, тягнучи за собою за плечі капітана, який ніяк не хотів йому при цьому допомагати. Червона пляма розпливалася по його грудях. Куля з АКМ-у пробила бронежилет, або ж потрапила акурат по його верхньому краю. Отакої. Виявляється, капітан сам вирішив свою долю, кинувши йому крізь зуби оте «я вестиму». Полуніна витягли, і слідом з'явився Уразбаєв, який ліз крізь вікно, допомагаючи собі лише однією рукою, й голосно стогнав. А внизу продовжували розстрілювати БТР.

Очевидно, на дорозі прибалти заклали міну, яку підірвали, коли БТР минав низину. Пошкоджена вибухом машина злетіла з дороги і влізла носом у глибоку баюру. Лівіше від дороги, метрів за тридцять, виростала догори будівля старого млина з вузенькими вікнами, що чорніли, наче бійниці. Звідти і шкварили по хлопцях, що повилазили з підірваного димлячого БТР-а. А на другому боці дороги, де місцевість ішла різко догори, трохи вище примостилася невелика башта без вікон — пам’ятка старовини. І з неї також вівся вогонь по пошкодженому БТР-у. А хлопці, які залишилися живими, разом із Горових мали зараз лежати під дном машини, ховаючись за колеса від перехресного вогню. Поодинокі машини, що їхали по дорозі у цей ранній час, заздалегідь зупинялися, зачувши стрілянину.

Їм не було куди подітися. Кожного, хто ризикнув би відійти від БТР-а, чекав прицільний вогонь з близької відстані з обох будівель одразу. А наважитися на атаку в якийсь один бік не міг навіть такий урвиголова, як Горових, — щоб узяти млин, належало переправлятися через річку, а фортецю — з боку дороги туди просто не було як вдертися. І це з хлопцями, які ніколи не бували в бойових діях.

Усе це прокрутилося у голові якось миттєво, коли Віктор побачив, як Кірюхін, щось промовляючи, висаджував на плечі мертве тіло капітана.

— Куди?! — просичав до нього Віктор.

— Капітана треба виносити, — прохрипів той.

— Мертвий капітан! Кинь його! Там наші гинуть!

Але той, хитаючись на ногах, уже йшов у зворотному напрямку, боязко озираючись на кущі з протилежного боку дороги й намагаючись одночасно віддалитися від них. Уразбаєв зараз узагалі був не боєць.

Ось коли він настав, отой довгоочікуваний момент істини, коли Долі вже не було куди подітися від нього при всьому бажанні. Вона й зараз могла скривдити, знищити його, безперечно, проте саме зараз уже не була недосяжною, оскільки вселилася в невідомих озброєних людей, які не збиралися вступатися. Це не Афган, на якому ще нещодавно зациклювалося його світосприйняття, але хіба не байдуже? У руках був АКС з повним боєкомплектом, а шлях його несподівано повертався так, як мріялося упродовж майже двох останніх років. І існувала єдина деталь, що втручалася у події небажаним чином, намагаючись внести корективи. Нею були хлопці, його товариші, які, можливо, гинули зараз під черевом БТР-а, і життя яких напряму залежало від того, як зуміє він розібратися з власною долею.

Віктор проповз дорожнє асфальтове покриття й кинувся в кущі. Можливо, той, хто кількома хвилинами раніше стріляв по їхньому УАЗу й зараз стоїть десь тут, заховавшись за дерево… Але тоді загинуть хлопці. І він мчав, роблячи зигзаги між грубими деревами й підминаючи під себе дрібні кущі, не чуючи жодних пострілів. Віктор не міг знати, що чергу по машині випустив хлопець, підліток, руки якого насилу втримували танцюючий у них АКМ, і який, кинувшись після цього в ліс через дорогу, сам не знав, напевно, де зараз перебуває.

А Віктор продовжував мчати лісом, огинаючи дугою чималу його ділянку, намагаючись вийти точно в тил споруді, що з давніх-давен вростала в пагорб біля краю дороги. Продираючись крізь гущавину, на якийсь час він утратив орієнтацію й вискочив з неї просто навпроти округлої стіни, до якої залишалося якихось тридцять-сорок метрів, і в якій зяяв нерівний отвір на зразок дверей.

Людське обличчя визирнуло з-за каменя, і одномоментно Віктор побачив ствол чогось довгого, що піднімався в його напрямку. Вона не схотіла обирати тіло з бородою, вдягнуте в чалму, ота його підла примхлива Доля. І він продовжував мчати вперед, намагаючись утримати в одному, єдино правильному положенні свій АКС, що неймовірно смикався, випльовуючи жовті гільзи.

У нього нічого не потрапляло, і Віктор не міг би згадати миті, коли почув спрямовані в себе постріли, хоча підсвідоме очікування часу, коли буде уражений востаннє, існувало у ньому. Усе відбувалося на одному диханні, коли, продовжуючи зустрічати ногами землю, переклавши автомат у ліву руку й видерши чеку з гранати, він кидав її у той самий отвір.

Вибух пролунав за мить до того, як сам він