Читати книгу - "Трикутний капелюх"

руках, і запалила світильник.

Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона відкинула, і впізнав свій здоровенний мушкет, який стріляв кулями вагою в півфунта.

Мірошник метнув на наваррку вдячний погляд, сповнений ніжності, і сказав, беручи її за підборіддя:

— Ти в мене золото!

Сенья Фраскіта, бліда і зосереджена, мов мармурова статуя, піднесла на долоні світильник і мовила твердо:

— Читай! — Жодний порух не видав її хвилювання.

В наказі говорилося:

«Іменем його величності короля (хай береже його господь) наказую Лукасові, місцевому мірошнику, як тільки він отримає цей наказ, з’явитися перед наші очі без будь-яких відмов і зволікань; попереджую, що, оскільки мова йде про справу цілком таємну, ніхто не повинен про це знати: інакше він, мірошник, буде покараний. — Алькальд:

Хуан Лопес»

Замість підпису стояв хрестик.

— Послухай, що все це означає? — звернувся до альгвасила дядько Лукас. — Про що йдеться в цьому наказі?

— Не відаю… — відповів селянин. Йому було років з тридцять; бридке, кістляве обличчя злодія чи розбійника аж ніяк не свідчило про щирість його слів. — Гадаю, мова йде про відьом або ж фальшивомонетників… Та вас воно не стосується… Вас викликають як свідка. Щоправда, мені самому не дуже зрозуміло… Сеньйор Хуан Лопес пояснить вам докладніше.

— Ясно! Та скажи йому, що я прийду завтра вранці! — обурився мірошник.

— Аякже! Ні, сеньйоре!.. Маєте йти таки зараз, не гаючи ні хвилини. Так наказав мені сеньйор алькальд.

Запала тиша. В очах сеньї Фраскіти палахкотіли громовиці.

Дядько Лукас стояв, утупивши погляд у підлогу, ніби щось там вишукував.

— То хоч дай мені час піти на стайню, щоб осідлати ослицю! — вигукнув він нарешті, звівши голову.

— Якого чорта ослицю! — заперечив альгвасил. — Півліги і пішки можна пройти! Ніч тиха, місячна…

— Воно-то так… Але ж ноги в мене дуже розпухли…

— Тоді не гаймо часу. Я допоможу вам осідлати ослицю.

— Оце так! Боїшся, що втечу?

— Я нічого не боюся, дядьку Лукас, — холодно відповів цей байдужий чоловік. — Я представляю правосуддя.

З цими словами він опустив до ноги коротку рушницю, яку доти тримав під плащем.

— Знаєш, Тоньюело… — промовила жінка мірошника, — коли ти вже йдеш до стайні… виконувати свій обов’язок… зроби послугу, осідлай і другу ослицю.

— Нащо? — запитав мірошник.

— Для мене. Я їду з вами.

— Не можна, сеньє Фраскіто! — заперечив альгвасил. — Я маю наказ привести лише вашого чоловіка, більш нікого, й не допустити, щоб ви пішли з ним. «Головою накладаєш за це», — попередив мене сеньйор Хуан Лопес. Отож… Ходімо, дядьку Лукасе…

І він попрямував до дверей.

— Більш ніж дивно! — пробурмотів мурсієць, не рушивши з місця.

— Дуже дивно! — відповіла сенья Фраскіта.

— Здається… я вже догадуюсь… — мурмотів дядько Лукас так, щоб не почув Тоньюело.

— Хочеш, я піду до міста і розповім про все корехідорові? — прошепотіла наваррка.

— Ні! — голосно відповів дядько Лукас. — Тільки не це!

— Так чого ж ти хочеш? — спересердя вигукнула жінка.

— Глянь мені в очі… — відповів колишній солдат.

Вони мовчки подивилися одне на одного і обоє залишилися такі задоволені спокоєм, рішучістю і твердістю своїх споріднених душ, що зрештою знизали плечима і засміялися.

Тоді дядько Лукас запалив другий світильник і попрямував до стайні, мимохідь шпигонувши Тоньюело:

— Гей, чоловіче! Допоможи… Як вже ти такий люб’язний!

Тюньюело, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, пішов за ним.

Через кілька хвилин дядько Лукас уже виїздив з млина верхи на гарній ослиці у супроводі альгвасила.

Прощання з жінкою було коротке.

— Замкнися добре… — сказав дядько Лукас.

— Закутайся, бо холодно… — сказала сенья Фраскіта, замикаючи ворота на ключ, засув та ланцюжок.

Не було ні прощальних слів, ні поцілунків, ні обіймів, ні поглядів.

Та й нащо?

XVI
Лиховісний птах

Рушимо й ми за дядьком Лукасом.

Майже чверть ліги проминули вони мовчки — мірошник верхи на ослиці, яку альгвасил підганяв ззаду своїм жезлом, символом влади, — коли раптом побачили, що над косогором прямо на них насувається тінь величезного птаха. Тінь так різко вимальовувалася на тлі неба, осяяного місяцем, що мірошник здивовано вигукнув:

— Тоньюело, це ж Гардунья на своїх тоненьких, мов дротики, ногах і в трикутному капелюсі!

Та перше ніж Тоньюело встиг відповісти, тінь, яка, без сумніву, прагнула уникнути цієї зустрічі, звернула з дороги і помчала навпрошки через поле так прудко, наче справжній тхір.

— Нікого не бачу… — озвався нарешті Тоньюело якомога щиріше.

— Я теж, — відповів дядько Лукас, включаючись у гру.

І підозра, яка запала йому в серце ще на млині, цілком заполонила його ревниву душу.

«Цією подорожжю, — міркував він про себе, — я завдячую хитрощам закоханого корехідора. Його освідчення, котре я підслухав сьогодні, сидячи на альтанці, показує, що підтоптаному мадрідцю увірвався терпець. Можна бути певним: цієї ночі він ще раз навідається до млина, тому й викурив мене звідти… Та дарма! Фраскіта — то є Фраскіта, вона не відчинить дверей, хоча б і хату підпалили!.. Та що там: якщо навіть вона і відчинить, якщо навіть корехідор