Читати книгу - "Свідків злочину не було"

наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача — каштановочубого, кремезного чолов'ягу.

— Ваше прізвище? — повторив запитання.

— Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, — вже нормально відповів.

— От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, — кинув йому докір.

Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:

— Невже за чотири дні не можна розшукати сина?

— Де?

— У місті. І вам краще знати де.

— Ви помиляєтесь. Ми не провидці, — не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. — Ви нам теж повинні допомогти.

— Як? Чим? — важко опустився на стілець. — Дозвольте закурити? Руки трусяться…

Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.

— Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

— Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

— А хто взяв трубку? Ви?

— Дружина. Мене ще не було.

— Що вона казала?

— Не зрозумів.

— Що казала у трубку ваша дружина? — пояснив йому.

— А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. — Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі — коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

— Коли ви приїхали до Києва?

— П'ятого.

— На скільки днів?

— На шість.

— Як ви дізналися, що зник Руслан?

— Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… — Табурчак відвернувся до вікна.

— В яке управління?

— «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава — туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву — влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

— Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? — попросив його.

— Десь переховується, — відповів не вагаючись. — Грає нам на нервах. Теперішні діти…

— З якою метою? Він же добре вихований, — зауважив я. — Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

— І через це він утік? Ну, капітане! — обурився Табурчак. — Ми з Русланом не сварилися.

— Чого ж він покинув батьків?

— Не знаю, — Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. — Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

— Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, — насторожено поглянув на мене майор.

— У мене був Табурчак, — радісно випалив.

— Це я послав його до вас, — Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

— Ви звернули увагу на його туфлі?

— Туфлі? — тер очі. — Звернув. Не наші. А що?

— Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

— Н-да, туфлі у нього рідкісні, — погодився. — Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

— Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

— Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

— Розумію, — одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки — ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит — довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…

Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.

Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне — не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.

Я вже