Читати книгу - "Нові пригоди Електроніка"

бомбардира, воротар хіміків одягнувся у надміцний обладунок.

На полі творилося щось неймовірне. Хокеїсти «Інтеграла» майже не грали, шайба немов прилипла до ключки тринадцятого. Телекамера не відставала від нього ні на крок, але не завжди глядачі могли помітити, як він забиває голи. Макар Гусєв був невловимим. Він ковзав білою блискавкою по льоду, легко обходив усіх противників, кидав шайбу з будь-якого положення. Ключка в нього раз у раз ламалася, розліталася від удару на тріски, але він устигав підхоплювати нову. Коли рахунок став 13:0, вся команда хіміків перейшла в глухий захист.

Трибуни гриміли:

— Гу-сєв, Гу-сєв!

Розчервонілий батько Гусєва кричав:

— Бий, Макаре! Молодчина! Знай Гусєвих!

Один лише Електронік спокійно спостерігав тріумф силача. Коли Макар, женучись на великій швидкості, звалив ворота хіміків і зробив пролом у дерев’яному бар’єрі, Електронік промовив:

— Отак загинуло місто Помпеї.

Батько чемпіона мовчки дивився, як піднімають Макара й виводять на п’ять хвилин з поля. Хокеїст навіть не кульгав, прямуючи до лави штрафників. Болільники аплодували героєві. До закінчення матчу залишалася хвилина й двадцять секунд. Доля «Кришталевої шайби» була вирішена.

— Що ти сказав про місто Помпеї? — запитаз Гусєв-старший, переконавшись, що син не постраждав.

— Це сталося в сімдесят дев’ятому році нашої ери, — пояснив Електронік. — Жителі Помпеї були заядлі болільники. Вони готувалися до битви гладіаторів школи Юліїв і школи Клавдіїв і не звертали ніякої уваги на димлячий Везувій та на підземні поштовхи… Місто, як відомо, було раптово залито лавою і засипано попелом.

— Ти, я бачу, спокійний болільник, — зазначив з усмішкою Гусєв. — Дивись, хіміки зняли воротаря, пішли в атаку. Ех, немає Макара.

Вони так і не дізналися, чим закінчилася атака хіміків. У сусідній кімнаті пролунав гучний тріск і плач Нюрки. Гусєв з Електроніком поспішили на допомогу.

Нюрка ревіла біля бочки. Перед нею, химерно перекосившись, стояв стіл із зламаною ніжкою. Зі столу впали Макарові зошити, розлилося чорнило.

— Що це ти, дочко, накоїла? — суворо запитав батько.

Дівчинка простягнула йому поморщену пластмасову ляльку:

— Он яке страхіття.

Електронік відразу помітив, що камера надсили працює.

Саме вона й зіпсувала ляльку. Він вимкнув бочку.

Нюрка завередувала:

— Не хочу такої ляльки! — і гнівно стукнула кулаком по шафі.

Шафа задеренчала й раптом розвалилася. Посипалися дошки, вішалки, білизна.

Нюрка ледве встигла відскочити.

— Що ти робиш? — закричав Гусєв і кинувся до дочки.

Схопив її, охнув від могутнього поштовху, сів на підлогу.

Нюрка стояла, наче богатир.

— Обережніше! — крикнув Гусєву Електронік і залізною рукою взяв силачку. — Ти любиш казки? — запитав він дівчинку.

— Люблю, кивнула Нюрка.

— Ходімо, я розповім тобі про прекрасну ляльку й хороброго робота, — обіцяв Електронік, підхоплюючи дівчинку. — Де твоє ліжко?..

Поклавши надсильне маля спати, Електронік повернувся. Гусєв сяк-так навів у кімнаті порядок.

— Що з нею було? — стривожено запитав він. — Ударила мене, як справжній боксер.

Електронік мовчки вказав на бочку.

— Це мине?

— Вранці устане з нормальною силою.

— Добре, що матері вдома немає, — зітхнув Гусєв і знову пішов до телевізора. — Ну, я тобі покажу, герою!

— Ви зробите помилку, — попередив Електронік. — Він сьогодні надсильна людина. Я поясню йому, як поводитися з камерою.

— Правильно, переможців не судять, — погодився батько силача.

Мабуть, найуважнішим глядачем матчу був Електронік. Він запам’ятав найдрібніші рухи хокеїста під номером тринадцять, зробив про себе розрахунки надсили і в черговій розмові з Рессі передав йому дані. Рессі зацікавився системою Гусєва й зажадав подробиць. Ні, він не був запеклим хокейним болільником, тим більше що плавав в океані незнайомої планети. Просто Рессі теж мав біоелектронну систему в деяких механізмах, й оскільки він іноді відставав від спритного кита Юпітера, то шукав різних способів збільшити свою швидкість. В кінці, як завжди, Рессі передав:

«КИТЮП МОВЧИТЬ».

Китюпом він, заощаджуючи час та енергію, називав тепер кита Юпітера.

Сьоме квітня
КОРОВА З КАСТРУЛІ

— Сироїго, це я, Смирнов. Можеш заглянути до мене? Треба порадитися.

— А що в тебе сталося?

— Розумієш, по телефону всього не поясниш. З моєю коровою можуть трапитися неприємності.

— Я не ветеринар. Я астрофізик — ти маєш знати, Вікторе. І до того ж зайнятий: розмірковую про потойбічні світи.

— Кинь ти ці дурниці. Тут складніше питання…

— Земні справи в даний момент мене не цікавлять.

— Ага, отак! Ну, прощавай.

— Прощавай…

Віктор Смирнов знизав плечима: ну й задавака цей астрофізик. Ніби ніхто не знає, що він пише вірші. «Потойбічні світи» — теж мені наукова проблема!..

Віктор набрав номер Вовки Королькова й почув, що той компонує надзвичайно важливий твір.

— Професоре, — переконував Смирнов, — твоє геніальне творіння не втече, а тут жива істота…

— Як не втече? Я можу забути алгоритм, — боронився Професор. — Зараз моделюю третю частину симфонії. Ось послухай…

— Оригінально, хоч і погано чути. Як називається?

— «Концерт для вертольота з оркестром».

— Щось я не розумію тебе, творець вертольота…

— Сам ти творець корів! — образився композитор.

— Так, я — творець саме корів, —