Читати книгу - "Мандрівний вулкан"

усім світом? Обернутися у морського пірата і топити кораблі? Допомагати злочинцям залити Земну кулю водою, а людей обернути в риб? Ні! Ні!..

Абсолютна тиша, темінь і самотність мучили, пригнічували волю. Вдихнув на повні легені задушливого повітря і крикнув, але злякався власного голосу, такий він видався йому дикий і чужий.

І раптом довкола замерехтіли живі барвисті вогники — жовто-зелені, блідо-бузкові, оранжеві. Заворожений незвичайним видовищем, Віктор пригадав, як колись на уроці вчителька розповідала, що залози деяких морських риб можуть викидати цілі хмари бактерій, які світяться. А ще є такі риби, що можуть виробляти електричний струм і світити, як ліхтарі.

Мовчазні риби все пропливали і пропливали перед очима.

“Чи це не якась похоронна процесія? — чомусь подумав. — Може, риби ховають мене, віддають останню шану?..”

У цю хвилину відчаю йому здалося, ніби хтось постукав по корпусу карцера. Скло глухо задудніло, тривожно завібрував звук і погас. Віктор повернув голову праворуч, ліворуч, вдивляючись у сіро-синю монотонність води, і помітив людину-рибу, яка, неначе привид, ковзала побіля карцера. Ось вона підпливла ближче до тої стіни, до якої він притулився обличчям, і на мить зняла маску.

— Оксано! — вирвалося з грудей, і він з усієї сили затарабанив кулаками об скло.

Оксана пильно поглянула на нього, зробила ще кілька кругів і пірнула на глибину, махнувши на прощання чорними ластами.

“Невже не впізнала мене?..”

Однак поява дівчини пробудила його до життя. Стояв, утупивши тривожний зір у морські глибини, й чекав, чи не вирине вона знову. І таки дочекався.

Цього разу вона припливла в супроводі блакитних тунців і якихось триметрових сірувато-зелених риб, схожих на судаків.

Оксана привітно помахала рукою, потім підпливла ближче і поцілувала скло, до якого він притулився щокою.

Одразу відчув, як перестала паморочитися голова, прокинулася жадоба жити, адже він ще потрібний друзям. А боротися за життя у цій домовині — значить не поспішати помирать?

Спостерігав, як Оксана бавилася з улюбленими рибами. То вона сідала на них верхи, як на коня, то лягала, як на живий пліт, то падала вниз і ховалася у химерних водоростях. Було видно, що риби любили, розуміли і слухалися дівчину. Вони обнімали її красивими райдужними плавниками, тулилися срібними боками, ніжно торкалися носами, наче маленькі діти.

Нарешті Оксана і її друзі-риби, натомившись, повисли у воді, щоб відпочити. Ніхто їм тут не слав ніякої постелі, не підкладав під голови подушок, не прикривав зверху ковдрою. Дивно було дивитися, як риби відпочивали.

Оксана лягла на верхню стіну скляного карцера і завмерла. Невідомо, чи могла вона спати тут, у воді, але, мабуть, ніколи не дрімають морські хижаки… Шукаючи легкої здобичі, щоб угамувати свій вічний голод, на скелю виліз величезний кальмар і своїм довжелезним щупальцем потягся до дівчини.

Віктор злякано закричав і почав гатити кулаками в скло.

Оксана розплющила очі, побачила перед собою підступного ненажерливого хижака і блискавично-швидко, зі спритністю справжньої риби, пірнула в глиб моря. За нею, мелькнувши райдужними хвостами, ніби провалилися і її друзі.

Розгніваний кальмар довго дивився на Віктора, який йому зіпсував усю трапезу, а потім схопив у щупальце скляну коробку й жбурнув її зі скелі.

У лабораторії Хуаноса Глобаліуса пронизливо задзвонив дзвоник, кілька разів кліпнула червоним оком лампочка на табло.

— Хто дзвонить? — підхопився Роберт Конрад, що сидів там і чекав результату нового досліду.

— Наглядачі. Кажуть, з карцером щось сталось.

— Нехай витягнуть! — наказав Конрад.

Невдовзі карцер витягли з моря. Коли відчинили люк, з нього, похитуючись, вийшов Віктор, живий і неушкоджений.

Його привели в лабораторію. Він увесь тремтів і дивився на стіл, де стояв сифон з водою.

— Дайте йому! — обізвався Конрад.

Глобаліус підніс склянку води. І хоч як Вікторові не хотілося брати з його рук воду, але не втримався… Вода повернула частинку втрачених сил.

— Сідай, — буркнув Глобаліус. — Ну, бачиш, голубе, що ми з тобою не жартуємо… у нас коротка розмова… Тепер виконуватимеш наші накази?

Віктор мовчав.

— Пане докторе, скільки вже годин він перебуває у нашому вулкані? — запитав Роберт Конрад.

— Дев’ятсот дев’яносто дві.

Віктор задрижав, як на краю прірви. Далі відступати не було куди. Через вісім годин він стане невільником вулкана! Не зможе більше ніколи піднятися на рідну землю, злетіти в повітря! Шугати вище хмар… Він змушений буде жити лише в підземеллі, в норі… жалюгідною земноводною істотою…

— Ти, мабуть, здогадуєшся, що все це означає? — запитав Глобаліус. — Дія променів сонячної фарби невблаганна… Ми теж стали її жертвами… А ти маєш такі можливості…

Віктор мовчав.

— У твоєму розпорядженні вісім годин! — вигукнув Роберт Конрад. — У тебе ще є час довести вірність нашій справі… Ти можеш іще встигнути потопити корабель… Тоді ми негайно відправимо на суходіл, для зв’язку… Ти матимеш все, що захочеш… гроші, золото…

— З ким для зв’язку? — перепитав Віктор.

— З нашими друзями…

У нього раптом спалахнула надія… “А може, й справді погодитись?.. Повернуся на суходіл, зустрінуся з рідними, з товаришами, знову відчую повноцінне життя, радість, силу!.. Але за все це треба потопити невинних людей, кинути їх у хвилі, на дно… стати співучасником Конрада, Глобаліуса… О ні!.. Краще загинути самому…”

— Ну, що ти там думаєш? — урвався терпець у Глобаліуса. — Адже час не жде! Дорога кожна хвилина! Ми ще нікого так довго не умовляли і стільки всього не обіцяли…

— Чого ти мовчиш? Чого мовчиш? — засіпався у кріслі Роберт Конрад.

Віктор рвучко підвівся.

— Я не можу…

Ці три слова ударили Роберта