Читати книгу - "Загнуздані хмари"

всього-на-всього зелений великий павук, що сидів на листі. Але ж перебороти свій страх було не так-то легко! Та Галинка твердо вирішила покінчити з ним. Це ж просто смішно — боятися павуків!.. Мак каже, що коли захочеш, зробиш і не таке!

І Галинка насмілилася. Вона швидко махнула сачком, а потім рішуче (тільки трошки примруживши очі) витягла рукою з сачка зеленясте гільце і, взявши його пальцями, піднесла мало не до самого носа.

Нарешті! Вона взяла павука в руки!

Галинка підскочила від задоволення і, затиснувши павука в долоні, помчала похвалитися полюванням перед своїми товаришами.

Толя, Вася, Ілько і Майя саме закінчували на одній з площадок парку свою партію в крокет. Цього разу перемагали Толя і Майя, коли це Галинка прибігла з своєю новиною.

— Я піймала павука!.. Павука! — приспівувала вона.

Це було просто неймовірно, і в Тольки, і в Майки навіть молотки випали з рук. Ще б пак! Вони добре знали, що значить для Галинки павук!

— Не може бути! — сказав Толя. — Це все одно, що, наприклад, я б приніс на долоні трактор.

— А от може… може!.. — розмахувала рукою Галинка.

— Вона, мабуть, жартує… У неї в руці нічого нема! — закричала Майка.

Галинка обурилась і замахала руками ще більше — павук упав з руки на доріжку. Проте треба було довести цим невірам, що це не жарти, і, зморщивши ніс, Галинка знову взяла пальцями злощасну істоту, яка лежала на землі догори ніжками і тому не встигла втекти.

Перемога Галинки була безсумнівна, і незабаром вся її знайома дітвора, що гралася на околишніх доріжках, дізналася про неї. Чорняві, біляві і русяві голівки з веселим сміхом оточили Галинку. Діти вітали «героїню».

Але павукові пощастило ще раз — він знову випав з Галинчиних рук, бо щось більш важливе заволоділо її увагою.

Галинка почула той сигнал, сигнал, що сповнив своєрідною піснею-закликом небесний простір. Він лунав з «Переможця», який гойдався невисоко над землею. На кораблі відбувалося щось незвичайне. Після сигналу з нього блискавкою вилетіли два маленькі срібні місяці, випурхнув довгастий, як сигара, радіолітак, а слідом понеслася «Зелена мушка». Галинка зрозуміла — починалося те саме, для чого була створена ця станція!..

— Ой! — закричала вона. — Дивіться!.. Скоро вони робитимуть дощ, дощ!..

— Дощ!.. Дощ!.. — закричала радісно дітвора. Вона підхопила сигнал станції і, підстрибуючи, понесла його по всіх алеях колгоспного парку.

Галинку оточив ще більший гурт зацікавлених юних колгоспників. Її перебування на чудесній станції, близьке приятелювання з людиною із хмар — Маком, ракетка, якою хлопчик учора салютував своєму новому другові, — все це зробило Галинку дуже популярною особою серед дітей.

— Знаєте що, ходімо на блакитну веранду! Згори нам буде ще цікавіше все спостерігати, — запропонувала Галинка. — А по дорозі забіжимо до діда, він пізніше мене був на станції. Отож він напевно скаже, чи то справді починається дощ!..

Правду кажучи, Галинка й досі сердилась на діда, що він її не взяв з собою на станцію. Але зараз вона була не від того, щоб з ним помиритись.

Діти побігли парком до тваринницької ферми колгоспу. Це було ціле маленьке містечко, де в найкращих умовах виростала колгоспна худоба. Діти підбігли до павільйону свиней, тут викохували новонароджених поросят.

Дід Омелько саме оглядав молоденьку свинку. Це був найкращий екземпляр виведеної дідом незвичайної породи.

Біла Сніжка з атласною шкірою блаженно рохкала і торсала діда своїм рожевим широким писком. Дід чухав їй черевце, і вона, зовсім розніжена, солодко заплющувала очі.

— Уявіть собі, — забурмотів дід, побачивши дітей, — коли Сніжка народилась, так наша тьотя Килина сказала, що це не порося, а якесь жабеня. Вона була дуже слабенька. А я сказав, що це не жабеня, а красуня. Воно й вийшло на моє!

— Дощ! Дідусю, дощ! Ходімо дивитись з блакитної веранди на дощ! — закричали діти, а найменший з них, Ілько, плигнув просто дідові на плечі.

— Ой, — згадав дід, покірно підіймаючи вгору маленького нахабу, — а й справді вони казали, що опівдні, певно, почнуть роботу! — Заклопотаний своїми справами, дід і не чув сигналу. Він змінив свій бриль і робочий халат на кепі і білий літній костюм і вийшов з дітьми.

По селу вже скрізь рознеслась чутка про дощ.

Вона полетіла на рівні квадрати ланів, на склади машин МТС, до алей парку, у вікна веселих будиночків. І сотні очей задивились вгору, чекаючи дощових хмар.

Цілі тисячоліття нерозгадані закони стихій обмежували грандіозні плани людства. Страшна посуха обертала квітучі лани на пустелі. Люди хитрували; вони висували проти посухи барикади ліпших смуг, будували канали, щоб перенести воду з далеких річок. Посуха ніби відступала, а потім робила напади з новою люттю.

Прадіди дивились на небо з жахом і покорою. А тепер народилось покоління сміливих, що навчилось керувати законами неба.

Діти бігли попереду діда і приспівували:

— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.

Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.

Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.

Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.

Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.

Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно,