Читати книгу - "Загнуздані хмари"

сам входив у смак того, що несе дощ.
НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.

Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.

— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!

— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?

— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!

— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.

— Добре, — погодився старий.

Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.

— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.

— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!

Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!

— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..

Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!

— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.

Дід замовк, бо в небі промчав радіолітак. Він на мить завмер у повітрі, а потім причалив до «Переможця» і зник, провалившись у його бік. За ним полетіли два круглі автомати. Їх так само ковтнув «Переможець».

— Розвідка повертається! — урочисто сказав дідусь.

— «Мушка»! «Мушка»!.. Он і «Мушка»! — закричала Галинка.

Справді, у повітрі залунало тихесеньке музичне вуркотіння, і над ними пронеслась «Зелена мушка». Вона теж влетіла в «рот» дирижабля, і знову небосхил завмер спокоєм.

— Ну, — сказала вожата, щоб розрядити тишу напруженого чекання, — розповідайте щось далі, дідусю!..

— А чи давно, — запитав раптом товстий Ілько, — люди почали пробувати робити дощ?

— А вже близько сотні років тому, — відповів дід, — у фізиці було відоме таке явище, як електричне осаджування вологи. І вже років вісімдесят тому були зроблені цікаві спроби, та їм не надавали великого значення, вважаючи це за випадкові явища.

Казка про літаючого змія, що пашить вогнем і палає блискавками, обернулась на правду. Тільки змій цей був значно скромніший — він нікого не хапав і не ковтав, а просто собі робив дощик.

Кажуть, що, наприклад, у 90-х роках минулого століття старий французький вчений Бодуен в Алжірі зробив електричного змія і пішов з ним у поле. Всі дивом дивувалися, коли він випустив в небо цього чудного змія, пронизаного електричним зарядом. І от навколо змія виникли білясті туманні плями, і серед сліпучого чистого неба на очах у всіх виросла невеличка хмарка. Із цієї хмарки незабаром полився дощик. Кілька крапель упали на лисину цього поважного вченого, і він почав несамовито реготатись. Уявіть собі, як весело сміявся цей дідусь, уперше створивши хмарку. А всі думали, що він не при собі! Цими літаючими зміями пізніше почали цікавитись в Японії. Там у 1901 році ціла група таких зміїв вкрила ясне-яснісіньке небо. І от аж через десять годин почали виникати хмарки, а потім ніби пішов дощ.

Нащо я почав вам про це розповідати?.. А я просто хотів вам показати, яку величезну путь пройшли люди, щоб від маленького змія, до якого підводився якийсь крихітний заряд, дійти аж до нашого велетня «Переможця». А знаєте, хто перший почав думати про керування дощем у старій дореволюційній Росії? Це був вчений Каразін — отой, що заснував Харківський університет. Цікавий був старий. І зважився писати цареві, що погодою можна керувати.

Майя обхопила ззаду діда міцними рученятами і дала йому своє замовлення на оповідання.

— Не