Читати книгу - "Льодовик"

можна сказати, по–церковному стримано, скликали об'єднавчий Собор і… Я тоді якраз хворів запаленням, відлежувався, марив, стікав потами, і було не до новин. Лише згодом дізнався, як це відбулося, вже коли видужав. Тобто десь за день–два після того, як це сталося, і тому своє одужання я також пов'язую з такою екуменічною подією. Ото бабуня зраділа би, вона із 91–го року визнавала лише Київський патріархат і яблука на Спаса їздила святити аж у Володимирський собор, я це точно пам'ятаю. На жаль, не дожила.

Десь у ті ж дні, поки я хворів, в Одесі зняли і втопили у морі пам'ятник Катерині ІІ, а Південну і Південно–Західну залізниці нарешті урочисто перейменували відповідно у Харківську та Київську. Тим більше, що у розкладах руху потягів, як і в розкладах польотів пасажирської авіації, північно–східний напрямок якось відпав сам собою, оскільки їхати вже не було куди і до кого.

Правда, якийсь дивак у Гідропарку на Трухановому острові, що тепер і сам більше нагадував субарктичний острів Врангеля, лише, принаймні поки що, без вівцебиків та білих ведмедів, організовував на повітряній кулі польоти на оглядини Льодовика. Це мені Мамонт розповідав, бо він ще думав, чи не полетіти і йому? Оглянути історічєскую родіну, так би мовити, з висоти пташиного польоту? Але поки Мамонт думав, того чоловічину в буквальному розумінні вітром здуло, до того ж разом із групою туристів. Ще над Путивлем його бачили наші прикордонники, а далі зірвався потужний південно–західний вітер, і так і не знайшли ні кулі, ні його, ні тих нещасних туристів, що піддалися на авантюру. От я й кажу Мамонту, що його янгол–охоронець того дня не спав.

Нарешті перейменували Кіровоград у Золотопіль, Дніпропетровськ у Січеслав, а всім Первомайськам, Джержинськам, Комунарскам, Комінтернівськам і Кіровськам просто повернули їх первісні назви. А якщо, наприклад, у межах того міста колись було кілька сіл чи містечок, як от у миколаївського Первомайська, то назву вибирали на місцевому референдумі… Ну і вже зовсім приємна дрібничка — на одно– та двогривневі купюри знову вернулися наші вусаті князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, що їх колись на догоду росіянам якийсь паскудник на чолі Нацбанку замінив більш звичними для московського ока бороданями. А соткам повернули справжнє Шевченкове лице замість зрадливого «пасічникового» фейса…

Але водночас із тим як ешелони з кліматичними біженцями з північного сходу все прибували й прибували, у нас розвинулася просто якась навіть змагальність із повного ігнору російської усім суспільством — від малого до великого. Мовляв, якщо і справді не маєте де подітися, живіть з нами, але після того як ви хотіли усіх нас розплавити нейтронами, ми вашою не заговоримо, забудьте. Наші бабусі, навіть ті ж онучки енкаведистів, дідусі яких ставили наших хлопців до стінки лише за підозру в нелояльності, тепер, які ще були при пам'яті, також брали до себе на квартири біженців зі сходу, однак говорили з ними лише українськими словами й інакше як «гості дорогенькі» не зверталися.

Проте хто не повертався, віддаючи перевагу перед нашою тундрою тундрі прикаспійській, — це наші «колишні». Вся ця поїбень із колись наближених до владного корита. Після падіння останнього із Семижопенків, як і після Помаранчевої революції, все знову повторилося, тільки у значно більших масштабах. Всі вищі чини, все це кодло із численною челяддю рвонули за східний кордон. Кліматичні біженці звідти до нас, а наші казнокради побігли у зворотному напрямку.

Тепер же, коли все, що вище п'ятдесятої паралелі і східніше тридцятого меридіана, скував товстий шар криги, вся ця публіка, звісно, тиснеться поближче до тепла і нової московітської столиці, до Краснодара і його околиць. Але до них тепер, здається, нікому нема діла. Окрім прокуратури, звичайно. Однак із їх видачею все ще триває паперова тяганина. Я взагалі не вірю, що когось із цієї босоти колись візьмуть за матню і скажуть повертати накрадене. Наші люди здатні швидко забувати зло. Але й те, що у важку годину вони здатні миттєво мобілізуватися, також правда.

— У цікаві часи ми живемо, Коломбо. Таких цікавих іще не було! — часто починає Петруня.

— Краще б були менш цікаві, тоді б я ще, може, взагалі трохи риби половив…

— Лови собі в «айподі», тепер такі цікаві програми з'явилися, взагалі, — дрочиться, дістає мене моїм «взагалі» Петруня.

Він знає, що й Міха грається так, полює у «планшеті», тому пропонує і мені. Але я ніколи не любив комп'ютерних ігор, хоч тепер їх просто тьма, на всі смаки, і, звичайно, всі українською. Вже ніхто й не уявляє, як це можна не українською, хоча до Льодовика, точніше до нейтронного шантажу, комп'ютерні програми майже скрізь були російською, а клавіатура тримовною. У розпал російського шантажу і погроз спалити нас живцем, українці почали масово міняти клавіатуру з англійсько–українсько–російської на двомовну — англійсько–українську, хоча цей процес, звичайно, затягнувся дещо на довше. Редакція «Голоса Отечества» не рахується, там усе не як у людей. Там навіть досі святкують Дєнь Побєди лише 9–го, хоч ми вже давно, як і всі європейці, перейшли на 8–ме. А насправді, кому треба, то поминають і 8–го, і 9–го, і ще й 10–го…

Офіційно тепер у нас лише 8–ме, покладання квітів і тому подібне лише того дня. Бо їхнє 9–те відмінили після нейтронного шантажу урядовою постановою разом з іншими комуністичними святами, які у нас на той момент ще залишалися. А у наших «дорогих гостей» той Дєнь Побєди ще й зараз деколи нагадує день ненависті. Принаймні в останні передльодовикові роки це виглядало саме так — день ненависті до всього світу, а особливо до найближчих сусідів. Від цього вони чомусь не можуть відмовитися найдовше. Хоча українські газети, які я регулярно, під пильним наглядом Валюші, почитую у Міховій приймальні, і пишуть, що й московітська Технічна комісія також думає перенести червоний день календаря на 8–ме, бо ж вулиці вони у свій час також почали перейменовувати за нашим прикладом, та й міста також. Правда, на Західній, а частково у Центральній Україні це зробили ще задовго до Льодовика.

Для значної маси наших «дорогих гостей» із їхнім століттями культивованим дуже радикальним націоналістичним світоглядом і отим зверхньо–зневажливим ставленням до всього «нє рускава», до всіх без винятку сусідів, а