Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

тихо вона говорила, я все-таки розібрала її слова:

— Це не може так далі тривати, хлопчику мій. Я мушу з тобою поговорити.

Я здригнулася. Лист, що його Інгвільд прочитала тоді в кімнаті Яна, теж починався цими ж словами: «Хлопчику мій…» Отже, його написала ця жінка?

— Я добре розумію, що не може, — відповів Ян. — Твоя правда. Нам треба поговорити. Але не тут, не зараз…

Він здавався в ту хвилину таким нещасним!

— Завтра, якщо хочеш… — вів далі.— Так, завтра неділя, — о п'ятій годині, у мене вдома.

— Добре, — покірно згодилася вона. — Завтра.

— А тепер облиш мене, благаю тебе, облиш! — різко промовив він, і я ще подумала тоді: а може, він гнівається на неї через те, що вона своєю несподіваною появою порушила нашу чудесну самотність?

Ще якусь коротку мить я бачила їх обох, таких несхожих, різних. Ну що могло бути спільного між цією маленькою зів'ялою жінкою і цим високим хлопцем, іскрометним і сильним? Ось він кинув на неї швидкий погляд, сповнений тихого жалю, ніби перепрошуючи за свою суворість; потому швидко рушив геть і повернувся до мене.

— Ходімо! — владно сказав.

Схопив дишель візка і рвучко потягнув мене за собою. Жінка не посміла піти слідом за нами. Я боялася обернутися. Мені здавалося в ту мить, що я боюся Яна.

І ще я відчувала себе винною, ніби він догадався, що я все чула, і докоряв мені, що я стала на бік цієї жінки…

Він був тут, поруч зі мною, так само, як і за кілька хвилин до того, коли так щиро й довірливо говорив зі мною, але це був уже не той Ян, і я сама була вже не та.

Він не звертав тепер на мене ніякої уваги, йшов, широко ступаючи, і мені доводилося майже бігти, щоб не одставати від нього. Обличчя йому знову стало похмуре, непривітне, як у минулі сумні дні. Коли нарешті ми наздогнали Інгвільд та Гійома, я була задихана, червона й насилу стримувала сльози.

Не знаю, що подумали вони, побачивши нас, але Гійом одразу ж спокійно заговорив:

— Ви зустріли в лісі жінку в чорному, що шукала тебе, Яне? Вона спитала, чи ти часом не з нашої компанії…

Вже коли ми повернулися до Сонячних Дзиґарів і Ян поїхав додому, я коротко розповіла братові про нашу таємничу зустріч у лісі. Гійом, завжди такий щирий і делікатний зі мною, не розпитував, що сталося між нами, хоч він, напевно, прочитав на наших обличчях тривогу і неспокій. І я нічого більш не сказала йому, бо ще не прийшла пора розкрити перед кимось мою таємницю.

Сталося так, що я вдруге зважилася на нечесний вчинок щодо Яна. Але тоді, першого разу, я почувала такі докори сумління! А тепер мене переслідувала думка, що, розкривши до кінця Янову таємницю, я зможу, зрештою, допомогти йому.

Отож у неділю, о п'ятій годині, я зібралася йти на склад мукомельні. Не попросила Гійома супроводити мене. Можливо, підсвідомо боялася, що він зі своєю прямотою відмовиться. Та, певно, помітивши, що я збираюся йти з дому, він догадався, куди я так поспішаю…

Причаївшись у темряві на горищі і припавши вухом до дверей Янової кімнати, я напружено вслухалася, силкуючись почути щось, хоч це було нелегко: навколо завивав вітер, і від того крокви і лати скрипіли. Ян говорив голосно і майже брутально. Жінка відповідала йому тихше, приглушено. Розмову раз у раз переривали паузи. Видно, Ян ходив туди й сюди по кімнаті.

— Ти не зможеш перешкодити мені лишатися тут, скільки я схочу! — гнівно кричав він.

— Але ж ти не наважуєшся поговорити з ним, — відповідав жіночий голос, — чого ж тоді лишатися? Твоє перебування поблизу Фовемберга втрачає всякий глузд.

Я здригнулася: Фовемберг — це ж трохи й наші Сонячні Дзиґарі. Отже, можливо і ми теж якось причетні до Янової таємниці?

Та в цю мить знову залунав голос нашого друга, гнівний, різкий:

— Я не зважуюся з ним поговорити, це правда! Але я не покину цих країв, поки тут буде Інгвільд. І ти добре знаєш — чому!

Виходить, він лишається тут тільки заради Інгвільд! А Сонячні Дзиґарі, ми, його щирі друзі,— може, нас він спокійнісінько покинув би?..

Я з гіркотою думала про своє відкриття, припавши чолом до стіни, з-за якої долинав цей сухий і, здавалося тепер, позбавлений всякого почуття голос, і мені раптом стало байдуже, що ось зараз можуть рвучко відчинитися двері і мене спіймають на гарячому.

Вітер вільно розгулював між латами і черепичною покрівлею. Ніколи доти я не бувала на такому просторому горищі у грозовий вечір, під моторошне завивання вітру. То ось воно яке, це володіння Яна, — самотні ночі, стрункі тополі вдалині, що клоняться долу під поривами бурі, глухий далекий гомін і місячні чаклунські чари ось тут, під дахом мукомельні… Чи любив він це своє самотнє житло? Чи любив снити тут наяву? Чи, може, навпаки, як я вважала ще цього ранку, він волів утекти звідси до нас, своїх друзів, до нашого статечного дому, де кожен член сім'ї мав своє постійне місце за столом і де він завжди знаходив приязнь, просту і щиру? Хто знає… Незбагненний Яне, виявляється, ми ніколи не розуміли тебе по-справжньому, не знали, що діється в твоїй душі! А може, ти, сам того не знаючи, розкривав нам найзаповітніші таємниці своєї душі у ті хвилини, коли пальці твої літали над клавішами фортепіано?..

Таємний друг, суворий друг, який тікав од нас, коли ми наважувалися надто пильно й глибоко зазирати в твої очі… Ах! Я ніколи не зможу повірити, це ж неможливо; а втім, хто знає, може, ти прикидався, і тільки присутність Інгвільд утримувала тебе біля нас? Ні, Яне, цього не може бути, ти такий, яким ми знали й любили тебе…

Але цього вечора він