Читати книгу - "Вийди і візьми"

за яким у видолинку тулилося перше сільце. Трохи далі починалася лісосмуга — кущі й дерева зрослися з роками в придорожні хащі, над якими спиналися крони тополь із усохлим гіллям, де паразитувала омела.

Лісосмуга обірвалася раптово, відкривши узбіччя з тягачами і краном, що пиркав чорним димом, тримаючи у повітрі руру.

Прокотившись уперед, Жак залишив автомобіль на узбіччі зустрічної смуги.

— Я до начальника. Маю справу.

Вже за мить перед ним стояв широкоплечий опецьок у будівельному шоломі.

Жак показав на завислий у повітрі метал.

— Цілу?

— Шматок. Метрів на три.

Опецьок зміряв Жаків автомобіль:

— А транспорт? Везти доведеться своїм ходом. У нас напряжонка.

— Що робити? — можливо, Жак це й не вимовив.

— Багажничок на дашок, і за миле діло, — робітники, які, збившись у гурт, зацікавлено слухали, почали розходитися.

У гаражному кооперативі о такій порі нелюдно: сторож, кілька пенсіонерів, які, нікуди не їздячи, щодня миють свої розвалюхи. Причіпний багажник висів під стелею, вкриваючись порохами і павутинням, — Омелян Лопата давно вже ним не користувався. Ніщо ні з чим так разюче не контрастувало, як цей чоловік зі своїм «запорожцем». У свої сімдесят почувався, наче розміняв хіба п’ятдесятку. Сорок п’ять років дальтонік Омелян Мирославович Лопата лишав у дурнях державтоінспекцію, визудивши фігури і числа в екзаменаційній книжечці, що їх йому зачитувала майбутня дружина.

— Я тільки туди і назад.

— Бери та їздь здоровий. Я чув, у тебе город.

З багажником Жак добряче помарудився.

— Триматиметься, Марковичу, — запевнив сторож, спостерігаючи, як Жак підкладає на місце розсохлих ґумок клапті картону. — То все дурниці. Хочете, я Вас картопелькою пригощу? Свіженька, щойно зварена.

То все дурниці, — тримаючи руками кермо, наспівував Жак, достосувавши мотив популярної пісеньки. Дурниці, дурниці — співав уголос, проскакуючи всі як один світлофори.

— Три метри і ні міліметра менше, — кран опустив металевий утинок на Жаків автомобіль.

— Якщо не секрет, нащо її Вам? — поцікавився опецьок, застромляючи Жакову червону десятку, мов нічого не вартий папірець, у нагрудну кишеню.

— Для городу.

— Нафтоньку помпувати? — на цьому жарті попрощалися.

То все дурниці, дурниці… Починало мжичити. Вилізши з канави, Жак припав губами до зеленої пляшки — газ шугонув у ніздрі. Напій смакував дюшесом.

Порожні пляшки Жак відносив до розташованого біля гастроному пункту приймання склотари, навколо якого вешталися пияки. Чи то з жалю до них, чи зі своєрідного зацікавлення приймальник часом завертав іще цілком добру тару, аби потім прийняти її від представників цього нового суспільного прошарку, якого ставало дедалі більше, заплативши половину вартості, після чого пияки зникали, щоб у сусідньому гастрономі отоваритися дешевим чорнилом.

На в’їзді до гаражного кооперативу стояв під світлом ліхтаря, вважаючи своїм обов’язком продемонструвати, що не спить, сторож.

— Боже помагай.

— Дай Боже, — майже автоматично привітався Жак.

— Сувенір, еге ж?

— Еге ж.

— Пізно вже.

Жак кивнув.

— Ще один змарнований день, — сторож намагався вичитати в Жакових очах бодай якесь пояснення.

Жак не вважав дні змарнованими. Навіть у ті кілька разів, коли був близьким до відчаю, він раптом відчував, як усередині його єства відкривалося незбагненне зглиб’я, — те відкривання завжди було пов’язано з обличчям його батька, що на мить пролинало у пам’яті, і з малюком, за якого хапався, мов за рятівну соломинку. А ще Матильда, але Матильда вислизала і пливла, як той листок-човник.

— Та от прогуляв смолянисту, — Жак звеселився із власного дотепу. — Город показав — там їй небавом жити.

Сівши за кермо, Жак побачив, як сторож позаду асистує, вимахуючи руками.

Коли вкочувався досередини, рура жалісливо заскреготала.

— Дурниці, — сказав сторож, вивчаючи смолянистий слід над входом.

Дурниці, дурниці, дурниці…

— Як на предмет городу?

— У мене предметів і без городу.

У малюка пушок над губою починає нагадувати парубоцькі вуса.

— Атож, на городі завжди робота, — Жак згідливо кивнув.

— Камінці збирати…

— Час розкидати каміння і час збирати, — глибокодумно прорік Жак.

— І багато вже назбирали?

— Мусимо. Знаєш, це таке відчуття. Коли воно твоє, ти сприймаєш його зовсім по-іншому, розумієш?

Малюк не розумів.

— Ех, — замріяно зітхнув Жак.

— Який сенс?

— Сенс… — Жак поплескав малюка по плечі. — Натягай штани, мудрагелю.

— Я ненавиджу, коли ти мене штурхаєш!

Жак розгубився:

— Чому б я тебе штурхав?

— Твій батько з любові, — втрутилася Матильда.

— До сраки мені така любов.

Матильда здригнулася.

— З любові дід бабі око вибив, — спробував пожартувати Жак.

— Поїж супчику, — Матильда змінила тему. — Дивися, який гарний, теплий.

— Не хочу.

— Їж, — примовляв Жак. — Від не хочу ситим не будеш.

— А я вже ситий такими… такими… — він проковтнув слово, якому так і кортіло зірватися з язика.

Жак із Матильдою вражено перезирнулися.

— Хто ж мені помагатиме? — повів Жак перегодом.

— Нема дурних.

— Але ж це наше!

— Шукайте собі когось іншого. Мені ваш город не потрібний.

— Навіщо так розмовляєш? — мовила Матильда докірливо.