Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.

— Дивно, а він називав цим самим словом вас…

— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

— Яка гидота, яка гидота! — повторював пін, оглядаючи голі стіни. — Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, — думав Дементьєв, — і що дуже небезпечно — Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що — найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку:

«Я 11–17. У порту вдень і вночі повно військ і техніки. Встановити час відправлення транспортів поки що не можу. Основний удар направляйте на порт».

Потім він витяг друкарську машинку і на чистому бланку надрукував собі заздалегідь продумане посвідчення. А втім, це було скоріше не посвідчення, а дещо незвичайний наказ…

«Капітан Рюкерт П. відповідає за санітарний стан транспортів, що подаються під вантаження. До відома капітанів транспортів, адміністрації порту, командування військових частин доводиться наказ: з метою попередження можливості виникнення серед солдатів епідемічних захворювань і перенесення цих захворювань на територію Німеччини необхідне беззаперечне виконання правил огляду трюмів та інших корабельних приміщень, що здійснюється пред'явником цього, капітаном Рюкертом П. Прийнято з Берліна по радіо за підписом генерал-полковника фон Ремера — командуючого особливим центром організації ближнього тилу оборони Берліна. Копія вірна…»

Далі йде нерозбірливий підпис. Документ скріплено печаткою. Справжньою печаткою з відділу Мельха, яку Дементьєв одержав з рук фельдфебеля Шірера

Що й казати, документ вийшов сміливий, рискований, але Дементьєв враховував психологію військового німця, який завжди ціпеніє перед розпорядженням начальства із ставки. Враховано було й загальну ситуацію війни: паніка, поява нових посад і нових генералів. А втім, фон Ремер був дуже реальною особою, і саме він займався в ставці справами штабної організації.

Перед тим як знову піти в порт, Дементьєв вирішив поїсти і трохи відпочити. Та тільки він приліг на диван, як миттю заснув. З ним це бувало. Одного разу він три дні бродив по ворожих тилах, вишукував «язика» з штабних офіцерів. Вистеживши одного, він заліг у канаві, щоб дочекатися темряви, і одразу ж заснув. Мабуть, так уже в нього була влаштована нервова система: перед серйозною справою вона вимагала відпочинку.

Дементьєв прокинувся від того, що хтось підкидав його разом з диваном. Схопився, нічого не розуміючи. Тиша. Землетрус, чи що, приснився? І раптом десь зовсім близько за-дзявкотіли скорострільні зенітки, і будинок задрижав од серії фугасних вибухів.

— Порядок! — весело промовив Дементьєв і подивився на годинника. — Оперативно справились, товариші льотчики! Спасибі вам і за те, що розбудили…

Бомбардування тривало майже годину. Було зрозуміло, що удар спрямований на порт.

Коли все затихло, Дементьєв пішов до моря. Так, льотчики попрацювали здорово! Ще здаля Дементьєв побачив палаючі пакгаузи. Чорний дим пожежі велетенським грибом висів над містом. Прилеглі до порту вулиці були забиті військами і технікою, очевидно, виведеними з порту. Серед солдатів, що перемішалися в паніці, снували офіцери. Вони вигукували номери військових частин. На ці вигуки збігалися солдати. Німецька організованість уже діяла.

На території порту зіяли величезні воронки від важких бомб. Трупи вбитих уже були складені акуратними рядами, мало не по ранжиру. В санітарні машини навалом вантажили поранених. Кисло пахло спаленою вибухівкою. Дементьєв вирішив, що зараз найзручніший час для того, щоб почати діяти в новій своїй ролі.

Три солдати тягли пораненого до санітарної машини. Здоровенний рудий чолов'яга, поводячи виряченими очима, ногами одбивався від солдатів і несамовито кричав. Мабуть, поранений він був легко, але ошалів від страху. Або просто боявся, що його одвезуть в госпіталь і він не зможе евакуюватись. Солдатам ніяк не вдавалося підтягти його до машини, на підніжці якої стояв офіцер, — очевидно, лікар. Саме до нього й підійшов Дементьєв.

— Через одного легкопораненого, — сердито сказав він лікареві, — ви затримуєте машину! За цей час ви могли б зробити два рейси до госпіталю.

Лікар зневажливо подивився на Дементьєва.

— Це не ваше діло, капітане.

— Ні, моє. Я санітарний інспектор особливого призначення.

Лікар вмить випростався. Машина зразу ж поїхала. Дементьєв пішов далі. Перша спроба пройшла вдало. Раптом Дементьєв коло напівзруйнованого пакгаузу побачив знайомі ящики, ті самі, які він вивіз із музею. Ящики лежали безладною купою, і біля них стояв вартовий з автоматом. Дементьєв протиснувся