Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

А тим часом я вишукав кільканадцять певних УСС-ів і запросив їх на кватиру на довірочну нараду. Я розповів їм усе про випадок з «Ос. отд.» та про свої наміри. Якщо ворог веде розвідку проти нас, то ми мусимо протидіяти цьому. Але не кожний надається до такої служби, тому я питаю, хто з зібраних тут готовий піти на «працю» до «Ос. отд.» але не для… них, а для нас. Усі мої УСС заявили бажання піти на цю працю. Тоді я попросив їх прийти наступного дня до ревкому по посвідки. З того часу ми мали дуже секретні інформації про всі задуми большевиків супроти нас. Я не раз пізніше з подивом згадував про тих кільканадцять УСС-ів, що в тих небезпечних часах уміли нести свою службу на нашу користь.

* * *

З Літина прийшла до нас вістка, що ЧК заарештувала групу к. старшин СС, на чолі з полковником Цівірком та що їм загрожує розстріл. Ми негайно інтервеніювали в Губчека, домоглися їх визволення; всі вони приїхали до Вінниці, були зареєстровані в ревкомі й вислані до частин УГА в Балті. Звичайно, вони всі опинилися в армії генерала Омеляновича-Павленка (в зимовому поході).

В половині січня 1920 р. до Вінниці прибули: полковник СС-ів Іван Роґульський, сотник Степан Індишевський та інші разом із цілою сотнею СС-ів. Вони лежали в Староконстантинові, хворі на сипняк, а по видужанні зібралися разом, щоб із зброєю пробиватися до Вінниці. По дорозі вони захопили залізничу станцію в Жмеринці (від Денікінців) з великим майном і передали все большевикам. Ці спочатку прийняли цю групу на службу як охорону залізничої станції та складів, а потім дозволили переїхати до нас, давши посвідки про їх службу в Жмеринці. Ми примістили цю групу в нашій збірній станиці, яка тим самим опинилася в руках СС-ів. Потім сотники Індишевський і Турок поїхали до автопанцирного дивізіону, а Роґульський став військовим референтом при ревкомі УГА. На цьому становищі він залишався до кінця вінницького періоду, по кінець березня.

У Вінниці збиралося щораз більше київських СС-ів. Тому Курах і Роґульський носилися з думкою організувати бриґаду червоних СС-ів. По нараді над цією справою в ревкомі ми почали зондувати ґрунт в губвоєнкома Микити Коляди, політичного комісара 44-ої дивізії Кручинсько-го та ін. Вони поставилися до цієї справи позитивно. Тоді в «Червонім Стрільці» й «Комуністі Прикарпаття» був надрукований заклик згаданих двох старшин, щоб усі СС-и зголошувалися до тієї бриґади. Згоду на її формування дала була вже команда 12-ої червоної армії і на її внесок — також харківський уряд. Москва рішуче поставилася проти цього, і наш плян не пройшов. Навіть більше — ми почали побоюватися репресій від большевиків проти тих СС-ів, що були в нас, і їх треба було якось законспірувати. Курах і Роґульський піддали думку, щоб вислати їх усіх на південь до 2 галицького корпусу. По дорозі вони всі відійшли десь інде; одні до групи Ю. Тютюнника, другі до Павленка.

Якось на засіданні Губревкому голова Козицький схвильованим голосом заявив, що цілий відділ наросвіти заповнений петлюрівцями. Він дав наказ голові ЧК тієї ж ночі позаарештовувати всіх працівників цього відділу, а наступного дня на засіданні ревкому скласти звіт про це. Свідком цієї розмови був мій брат Омелян, що мав конфлікт з одним комісаром бриґади за українську мову. Він бував на засіданнях Губревкому як протоколіст. Зараз по засіданні він набрав перепусток, поставив на них факсиміле Козицького, попідписував їх і забіг до найближчого співробітника Губвідділу наросвіти та повідомив його про небезпеку й дав перепустки. Уночі ЧК не застала в помешканні нікого. Наступного дня Козицький шалів на засіданні ревкому, кричав, що між його членами є провокатор. Але дійсного справника цього не викрито; наших видніших педагогів Поділля, м. ними директора гімназії Б. врятовано від большевицьких куль.

На моїй кватирі переховувався два тижні учитель з Полтавщини Голуб, який працював у Кам'янці Подільському в редакції офіціозу уряду УНР «Україна». У Вінниці він перебув сипняк, а по видужанні прийшов уночі до мене по хліб, бо дуже голодував. Я порадив йому сидіти деякий час у мене, бо недалеко є повстанець одного з ним прізвища, тому небезпечно появлятись на вулиці. Він сидів конспіративно в мене; але одного дня, коли мене не було, він вийшов на свою кватирю по білля і не вернувся. Того ж дня його найшли в парку (вул. Хмельницького) застреленого.

Якось ідучи Катерининським проспектом, я почув, як хтось гукнув до мене з вікна. Я оглянувся й побачив сотника Ол. Благодіра, що працював зо мною в ГУГШ Міністерства військових справ у Кам'янці (в архівнім відділі). На моє питання, що він тут робить, Благодір відповів, що він переховується вже довгий час у знайомих, і просив мене якось помогти йому в потребі. Я взяв його зараз з собою до бюра ревкому, видав йому посвідку на подорож, і він подався до своєї рідні.

Наприкінці січня в ревкомі обмірковувалася справа призначення командувача УГА. На це місце висували кілька кандидатур: полк. Вітошинського, дотеперішнього кмдта запілля УГА, полк. І. Роґульського й отамана артилерії УГА Вол. Клодницького. Над цими кандидатурами тривала довга уперта дискусія. На одній нараді членів ревкому та запрошених громадських діячів І. Макуха й інших Ст. Шухевич обстоював кандидатуру полк. Вітошинського; Курах опонував проти цього кандидата. Він висував кандидатуру полк. Роґульського, мотивуючи так: старі, австрійські старшини в УГА надто закостенілі й не надаються до ведення нашої армії бурхливих революційних часів. Роґульський добре обізнаний з відносинами в Україні і знає всі способи тактики, що витворилася й оформлювалася під час революції на побоєвищах України. Але Роґульський рішуче відхилив свою кандидатуру. Макух, Конар і Балицький Микола запропонували отамана В. Клодницького, що був тоді кмдтом групи «північ», до якої належали Літинська бриґада і повстанські загони Шепеля та Степанишина. Вони знали свого кандидата з часу перебування їх у Хмільнику, де Клодницький був кмдтом міста й перебував у близьких зв'язках з Крайовою Радою УНР. Але на цій нараді остаточно кандидата не устійнено. В цю справу втрутився А. Хвиля, а потім ще й Ковтунович. Вони були проти Вітошинського, як старого старшини австрійської школи, отже людини «обмеженої». На їхню думку, на таке становище треба б добрати людину з революційним розмахом. Але вони також були й