Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

відповз убік. Він зараз десь у темному закутку лише того й чекає, що ти підеш за ним.

— Ага. А кров із собою приніс і розлив на поверсі, щоб підло мене ошукати! Елвісе, це дурниці.

Я розуміла, що це аж ніяк не дурниці, та й скавчала ця тварюка неприродно, одначе треба було зараз іти за ним. Я відчувала це з такою ж певністю, як Елвіс відчував протилежне.

— Ти легко поранила його, проллялася кров, та було не дуже боляче, і він вигадав засідку…

Я зітхнула. По-перше, Елвіс, напевне, таки мав слушність, по-друге, він усе одно не пустив би мене зараз за двері. Я знала цей його погляд. Він означав, що Елвіс перебирає командування на себе. Звичайно, я не була в захваті від того, що командування мною взяв на себе кіт, але зараз його думки здавалися доволі розумними, логічнішими й адекватнішими, ніж мої.

Ми сиділи на кухні й пили міцну каву. Елвіс — із молоком. Все ж таки він не зовсім людина, тому чорна кава без молока була йому не до смаку.

— Я поранила його, Елвісе, — скаржилася я.

— То й що? — питав він. — Ти ж не винна, що він став вовкулакою. Він — це вже не він. Ти мусила зробити це.

— Я підло смальнула крізь двері… І через власну підлість затягнула весь процес і наразила на небезпеку тих, кого він зараз зустріне дорогою.

— Ти вистрілила. Це вже плюс. Тим паче — він поранений, він зараз навряд чи вийде на полювання.

— Але ж ти казав, що йти за ним небезпечно!

— Так — бо він може десь зачаїтися й чекати на тебе. Але не полювати.

— І чому я його не дістала?

Елвіс був спокійним і поважним. Здавалося, ніби він набагато старший від мене. Він був схожий на мого батька. Від нього віяло спокоєм і впевненістю. І це було заразне.

Згодом я настільки заспокоїлася, що заснула. Просто за столом. Поклала голову поруч із посудом (добре, що не в салат) і відключилася. Мені наснилося щось приємне і спокійне. Схоже чи то на морські хвилі, на яких дуже легко триматися, чи то на Елвіса, чи то на тата. Було так добре, що не хотілося прокидатися. Давно я такого не відчувала, тим паче уві сні.

Та довелося прокинутися.

Щось примусило. Виштовхнуло із теплих морських хвиль у ранкову прохолоду, сіру і вогку. Щось схоже на почуття обов’язку.

Дивно, адже я нікому нічого не винна…

А, точно, згадала я, добити вовкулаку.

Дивно, я так змінилася за ніч. Стала іншою впродовж цього сну.

Всередині не залишилося ні жалю, ні теплих почуттів до Єгора, геть нічого. Лише трохи роздратування — він заважав мені нормально жити, він вовкулака — причина смерті багатьох людей. Він — той, через кого мені довелося виринати з мого теплого сну.

Добити вовкулаку — мета. А більше — жодних емоцій.

Я зібрала речі (два кілки в кишенях, рушницю — за спину під куртку, амулети на шию й на руки); зазирнула до кімнати (котяра спав, міцненько, бо навіть не ворухнув вухом — він завжди ворушить вухом, коли щось відбувається під час його сну); тихо взяла ключі й вислизнула за двері.

Криваві сліди провадили вниз сходами. Імла струмувала у протилежний бік — сходами нагору. Забагато імли, констатувала я. Просто констатувала, не зробила жодного висновку, лише почала уважніше дивитися довкола й повільніше йти.

Вовкулака міг бути за будь-яким поворотом, будь-де.

Але його не було. Лише криваві сліди вели надвір.

Не розслаблюватися, сказала я собі та обережно вийшла.

Імли справді було забагато. А сліди чомусь розмивалися й губилися біля кущів. Я зазирнула в кущі. Нікого й нічого. Куди б я пішла, якби була пораненим вовкулакою? До лісу. Якою дорогою? Либонь, тут усе залежить від характеру. Й від того, наскільки серйозна рана. Є дві дороги — одна безпечна (для вовкулаки) — попід кущами, темними провулками, поміж старими оселями, які спорожніли сотні років тому. Але це — довга дорога. Задовга для тяжко пораненого. Друга — пряма дорога до лісу, просто до хатки баби Галі, але — крізь село. Небезпечна. Бо можуть вийти люди з кілками.

Добре… куди б я пішла, якби була Єгором? Мабуть, короткою, небезпечною дорогою. Ми схожі з ним. Я теж пішла б цією дорогою. Здається, і в житті ми просуваємося такими (короткими небезпечними) дорогами. Він уже нарвався. Я ще ні. Поки що ні. А, може, доля в мене така, такий фарт — не нариватися.

Я вже прямувала короткою дорогою, вже залишила за спиною бетонні брили та йшла поміж хатами, старими і розваленими. Вили собаки. Цікаво, на мене, чи на нього? Мабуть, на нього.

Раптом прийшло відчуття (передчуття, розуміння) — він тут. Зовсім поруч. Я зупинилася. Обережно зробила два кроки назад — щоб захистити спину, притислася до стіни однієї з хаток. Однієї з тих покинутих і стареньких осель, навколо яких немає навіть огорожі. Ці хатки означали, що вже недалеко й Ліс. Коли майже всі хатки навкруги ставали такими, то це означало, що до баби Галі (й до Лісу) йти всього декілька хвилин. Та поки що була надія знайти вовкулаку, не заходячи до Лісу, бо така хатка була тут одна.

Я завмерла. Я чекала. Він був поруч — я знала це. Треба лише мовчки вичікувати. Він мусить поворухнутися. Мусить щось робити. І я повинна це щось почути. Навіть крізь туман.

Збігло багато часу.

Вже прокидалося село.

Виявилося, що, прокидаючись, воно видає так багато різноманітних звуків, що в них можна згубитися. А ще ці звуки здаються надто гучними. У такі моменти втрачаєш якесь (шосте, сьоме, восьме) відчуття. Я намагалася знайти свого вовкулаку