Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

в цьому просторі, який стрімко наповнювався звуками, запахами (приємними й не дуже), образами та яскравими картинками, які дедалі частіше виникали в тумані, але не могла. Його не було поруч. Я не відчувала його.

І немовби аж захлинулася — так почуває себе дитина, коли хтось ламає іграшку. Трохи жалю та образа на весь світ. Ну де ти, подумала я. А потім тихо покликала:

— Ну де ти? — й відчула, що голос тремтить. Так, ніби я збираюся зараз влаштувати показову істерику.

Або й просто розридатися, бо мені боляче, бо мене образили.

Я зрозуміла, чому вони, ті, хто з Лісу, тікають, почувши перших півнів — кукурікання знищує їхній світ. Світ імли, загадок, напівкольорів, відчуттів, шепотіння.

…шепотіння…

…шепотіння?

…ШЕПОТІННЯ

Я почула його.

Незрозуміле й невиразне, не мені призначене, на дивній мові, але воно було. Десь поруч. І скрізь.

Шепотіння поруч і скрізь.

Я озирнулася довкола. Нікого.

Я вийшла на дорогу.

І побачила їх.

Вони йшли крізь імлу в ореолі шепотіння. Не йшли — насилу торкаючись землі, рухалися до Лісу. Ніщо і Єгор. Смерть і Дурень. Йшли ніби й легко, та я раптом зрозуміла: Ніщо здавило його руку, чимдуж здавило.

Ніщо відчуло мене, обернулося.

Усміхнулося. (Ніби і вдячно… а, може, знущально, — я майже не бачила, могла тільки здогадатися). Я пішла за ними. Швидко пішла. Так відчуває себе дитина, коли її іграшку (нехай і поламану, але її, ЇЇ) несуть від неї геть. Образа. Образа й бажання повернути іграшку.

Ніщо знову обернулося.

Тепер воно вже не скидалося на людину. Воно було Нічим. І сіра пляма замість обличчя. Але воно дивилося просто на мене. Своєю сірою плямою.

Було страшно. Але я сказала:

— Віддай.

І раптом усе зникло. Вони розчинилися в тумані.

А туман розчинився в повітрі (не зовсім, просто став не такий густий і, здається, поповз ближче до Лісу).

А мені хотілося ще побути в тумані.

Я пішла додому.

Я не добила вовкулаку. Він сам помер. Його просто потягло за собою Ніщо. Вовкулаку? Чи Єгора?

Якого Єгора? Єгор зник уже давненько — його вбили на галявині п’ятеро тварюк, яких за це він убив… Чи навпаки: вони його вбили за те, що він їх повбивав?

Стоп.

Якби я вбила вовкулаку, то поруч з Нічим йшов би вовкулака. Отже… я вбила Єгора? Може, й не зовсім людину, але ж більше людину, ніж вовкулаку?

Шкода, я знала, що це не сон. Якби це був сон, то було б набагато легше…

Елвіс намагався висварити мене за те, що я не взяла його з собою й навіть не розбудила, та я його просто не слухала. Я сиділа на кухні й думала. Про що, — не знаю. Про туман. Про Смерть. Про Єгора. Про те, що він був колись дитиною й ми ходили до одного дитсадка. Я просто думала — ні висновків не робила, ні причин не дошукувалася. Я думала про щось порожнє. Я думала щось порожнє. Я думала Ніщо. Я думала Смерть.

Елвіс утямив, що мою психіку треба рятувати, а тому (після п’яти невдалих спроб розповісти мені анекдот, після двох спроб заспівати пісеньку та однієї — розповісти про свої донжуанські походеньки) притягнув мені (у зубах, як відданий чи то кіт, чи то собака) мої Таро.

Я розклала.

І знов трійця вищих арканів — Жриця, Вішальник і Хазяїн.

Жриця. З цього я й вирішила почати.

— До баби Галі, — скомандувала я й підвелася з-за столу.

— А поснідати? — ображено гукнув навздогін котяра.

Я вже відчиняла двері.

— Снідати будемо потім, — сказала я.

— Знов увечері, — із розумінням зітхнув котяра й вийшов за мною.

Туману було досить, але не так багато, як декілька годин тому.

Вулиці здавалися якимись дивними і незвичними. Може тому, що я почала роздивлятися подробиці.

Чомусь виявилося, що на вулицях набагато більше дітлахів, ніж я могла собі уявити. Вони бавилися на стареньких дитячих майданчиках і поверталися з крамниць, тягнучи завеликі для них торби. Я навіть побачила двох молодих матусь із малятами на руках. І не бояться вони тут з дітьми, подумала я.

Назустріч ішла зграйка хлопчаків. Всі немовби схожі один на одного, худі, обдерті, з великими темними очицями. Проходячи, уважно й небезпечно глянули на мене, кожен зазирнув мені у вічі. Потім втягнули голови в худі плечі — минули. Вовченята.

Я зупинилася, обернулася й проводила їх поглядом. Вовченята?

Та ні, просто зграя маленьких безпритульних дітей. (Мабуть… я сподіваюся…). У нас тут багато безпритульних. Багато бомжів, пияків і просто ненормальних людей. Дно суспільства. Вони тікають сюди, бо жодна міліція їх тут не дістане.

Дожилися. Вовкулаків, вампірів і нічних жахів діти (я не кажу про дорослих, але ж — діти!) бояться менше, ніж міліції.

— Гей, — нетерпляче покликав мене Елвіс.

— Так, ходімо, — прийшла я до тями.

У бабиній хаті все було так само. Інакше й бути не могло. В її халупі був мій рідний світ, який назавжди тут закляк. Я увійшла й одразу ж відчула полегшення. Ніби після довгих мандрів повернулася додому. Ніби дочекалася весни після нескінченної зими. Домовик підозріло глянув на нас і подався готувати чай. Баба Галя попросила зачекати, поки вона упорається на горищі, тож ми з Елвісом посідали за столом.

— А можна щось попросити з’їсти? — пошепки спитав мене Елвіс.

— Не