Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

лискучий од поту конячий карк, жив тільки цією хвилиною, бо в ній з'єдналося раптом усе: дні і ночі, проведені в ямі, голод і відчай, мій біль і відчуття безвиході, мої гризоти й самокатування. Я вже не хотів і не міг думати: мене охопила потужна жадоба.

Наздогнав свою жертву швидко. Рвонув пазурами, а за хвилю перегриз горло. Кінь упав, гребучи копитами землю, і я раптом спинився. Переді мною засвітилося велике розширене око, з якого глянула на мене смерть. Відчув, що це справжня смерть: чорна прірва, яка котиться на всіх нас і перед якою з болем розпадається наше єство. Я бачив зіницю живої істоти, каламутна плівка поступово наповзала на зорок; здалося мечі, що хтось невидимий із поля метнув перед себе довгого й тонкого списа. Той засвистів у мене перед очима і вцілив у нещасну тварину, яка ще смикнулася і навіки завмерла. Мені здалося, що там, у полі, хтось засміявся, що там стоїть невидимий вершник і що це він метнув зловіщого списа. Розвернув коня - білий хвіст закурив за невидимим вершником, віхола, яка тільки починала гуляти. Кинула на мене й не-рушно розпростертого коня вихором снігу, той засипав мені очі й затанцював над моєю жертвою, ніби виконував несамовитий поганський танок. Високо вгорі тонко завило і заскиглило, а може, це з моєї горлянки вирвалося виття?

Тоді я й відчув справжню лють. Раптовий спалах, ніби удар, гострий біль з осолодою - ненависть до світу сколихнула моє єство. Задихнувся, безсилий перемогти цей могутній накіт, засвітили в очах червоні вогні, я палати починав, запалився полум'ям. Вже нічого не залишилося від моїх застережень та ураз - колихнула мої груди розкішна сила перемоги. Ця сила піднесла мене й надихнула, як надихає воїна, котрий спинився над трупом переможеного,- з горла його виривається клич. Мій клич - це і був поклик туди, у засипане снігом небо, до віхоли, котра засипає нас білим піском і замітає на лиці матінки-землі криваві, полишені нами сліди. Тільки переможець п'є солодкий трунок, що самовдоволює і засліплює, тільки переможець може відчути торжество від того, що він щось на цій землі знищив; тільки переможець може ненавидіти покладеного трупом біля його ніг ворога і зумисно відтягувати найкращий із моментів - початок бенкету. «Наливаймо кухлі, товариство,- гукнув я, а натомість почулося нудне вовче завивання,- випиваймо до дна! Справляймо бенкет над бенкетами, запрошую вас, друзі мої - Невидимий Вершниче і Віхоло! Це ви на сьогодні моє товариство, бо я вступаю із вами в союз! Танцюй, Віхоло, бо ти велика в нас танцівниця, співай, Хурделице, бо ти співачка не менша. Сядь біля мене, Невидимий Вершниче, бо це ти втомився, а не я!» Я вгризся у ще тепле, парке, убите мною тіло, а коли ковтнув перший шматок, хміль розлився мені по тілу, ніби й справді випив я чашу трунку. Чи не тому загойдався я в запаморочливих хвилях, а зуби почали пожадливо молоти м'ясо - ось він, початок бенкету, ось вона, справжня втіха, ось вона - єдина моя чи таких, як я, сила.

Розділ II
СУМЛІННЯ Розповідь прибульця

Вночі я прокинувся од відчуття, яке розливалося по тілі, наче гарячка.

Спершу мені стерпло тіло, потім відчув, що мене зморозило, ще за хвилю запалав гарячим полум'ям, а згодом все зціпилося - хутко наростав у мені несвідомий жах. Здавалося, тіло моє надувається повітрям, вилазять мені з очниць очі, вивалюється язик. Я збагнув: ще кілька хвилин - і світ розірветься, розірвуся і я сам, навіки згинувши. Мене оточували звідусіль чи очі, чи пухирі, які з булькотом лопалися, поблискуючи короткими спалахами. Я почав задихатися. Жах схопив мене кістистими пальцями за горло, і мені здалося, що я кінь, який потрапив у смертельну небезпеку. Знав, що треба тікати, що йдеться про життя, але був безсилий поворухнутися, ніби правець розбивав мені тіло. Я уздрів велике око, живе, з гарячим розумним зорком, його вже повивала смертельна задума, каламутна й морочна, те око дивилося на мене так, наче бачило в мені не убійника, а рятівника («Всі ми заховані в якусь страшну оболону, бо тільки вчимося жити, - ми подоба наших пристрастей і згубних навичок»). «Я змушений був тебе перемогти, щоб жити!» - загорлав я у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя, і я затрусився, як у лихоманці. («Хто пізнає, що заховано в серцях наших, - думав я, - визначає ж нас шкура, яку носимо»). Довкола стягувалося коло, складене з очей чи пухирів, і, коли вони лопалися, я бачив, ніби в прорваному отворі залізної стіни, далекі, залиті сонцем краєвиди. Далекі світлі стіни казкових міст, повиті рожевим туманом, а довкола вкриті райськими плодами червонолисті дерева. Між тих дерев спокійно гуляли люди в білій одежі, а на вкритій червоною травою галявині граційно танцювали, сходячись у кружок і розсипаючись на пари, юнаки і дівчата. Я відвернувся від того видива; довкола мене знову почало стягуватися коло, складене з очей чи з пухирів, і коли вони лопалися, я бачив широчезну дорогу, по якій плив незчисленний потік людей. Всі вони тягли на ногах важкі залізні вериги, тіла їхні були покриті виразками й ранами, ноги розбиті до крові, а на спині кожного сиділо по почварі-наїзнику. Жах не покидав мене. Я стояв на зеленій галявині, ущерть зарослій квітами, а навпроти виступив супроти мене чоловік із мечем. Ішов на мене, готуючись до поєдинку, а я не міг і пальцем кивнути супроти нього - обличчя напасника видалося мені більш ніж знайоме. Перекошене від люті чи болю, повіки приплющені, а на лобі й щоках виступили крапельки поту. Коли ж очі його розплющилися, то запалали вогнем зненависті. Мозок мій паморочився, ніби хтось колотив його, як рідке тісто, і я знав: не посилю я, беззбройний, цю озброєну мечем людину, зараз він підійде до мене впритул і розсіче…

Але він мене не розсік. Махнув мечем, і я від того прокинувся. Я почув, як виє в дубах хурделиця і як тяжко стогнуть вони, порипуючи гіллям. Я відчув, що змерз, що тіло моє засипане наполовину снігом, що той сніг