Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

ні… – замотав головою чилієць, в очах зринала відчайдушна впертість. – Тепер я точно нікуди не поїду.

Американець саркастично форкнув і сплюнув:

– Джеп мав рацію. Не треба було тобі розказувати.

– Іди до дідька! Я дзвоню японцю. Принеси мені телефон.

Джеффрі знизав плечима.

– Як знаєш. Старий Кейтаро останніми днями не в настрої.

– А то я не здогадуюсь. Давай телефон.

Шофер відкрив дверцята, витягнув з-під купи ганчірок супутниковий телефон «Thuraya Hughes» і кинув чилійцю. Штаєрман спіймав апарат і без вагань набрав номер.

– Кейтаро, це Оскар, – напружившись, почав чилієць. – Ні, у нас усе гаразд. Поки що. Просто хочу поговорити… Ми в пустелі, стоїмо неподалік від Панамерикани… Я не хотів вас турбувати… Кейтаро, не гарячкуйте! – Оскар починав гніватися. – Я все знаю, Джеффрі розказав мені… Зрозумійте, якщо по дорозі щось трапиться з українцем… Так, ми можемо проскочити, але я не поїду далі. Я відмовляюсь… Ось так просто: не рушу з місця… Ви ж обіцяли ескорт… Кейтаро, не кричіть на мене… Біс із нею, моєю дупою, але невже ви готові ризикувати програмером?..

Розмова в такій манері тривала хвилин п’ять. Чим ближче до завершення, тим менше Штаєрман говорив. Переважно кивав. Зрештою Оскар відірвав трубку від вуха.

– Ну що? – підняв голову Джеффрі.

– Він пришле дві машини, – кисло бовкнув чилієць. – Примчать за дві години.

– А загорожа?

Оскар знизав плечима.

– Вони все одно не встигли б до смерку…

Навскоси через плато, з гір до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повітря – насичений стогін нагадував віддалений гул авіаційних двигунів.

XVIII

Субота, 15 серпня, 16:26 (UTC –4)

23°21’30’’ пд. ш. 69°48’06’’ зх. д.

Пустеля Атакама

Спочатку з’явились два похилі стовпи куряви. Немов розпушені хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вітерець шматував їх і волік за собою на північ. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чіткішими.

Згодом із розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрібне каміння, вирвались два величезних позашляховики. Віддалік чорні машини нагадували німецькі «Volkswagen Touareg».

– Їдуть! – оголосив Джефф.

Тимур потягнувся і позіхнув. Швидкий сон не приніс полегшення. У Києві було пів на одинадцяту вечора, організм вимагав ґрунтовного відпочинку.

Оскар Штаєрман вийшов на відкритий простір, діловито вперши руки в боки. Від його піжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла від поту і надималась на вітрі, мов замащене вітрило іспанського галеона.

В якийсь момент він озирнувся і гукнув до Джеффрі:

– Ти бачиш?

– Що там?

– Ріно Хедхантер власною персоною.

– Не може бути! – зрадів американець.

Автомобілі загальмували. Вони дійсно були «Туарегами», тільки не «паркетниками», призначеними для дефіле по місту, а справжніми всюдиходами, зі встановленими пакетами для бездоріжжя «Terrain Tech». Крім того, над решітками радіаторів виступали наварені бампери, а над передніми шибками простяглись захисні сітки. Ззаду кожного автомобіля, на бортах і на дверцятах, зблискували приварені металеві листи. Листова сталь цілком затуляла вікна у задній парі дверцят. Вікна на передніх дверях на дві третини також закривав метал, решта була заґратована сіткою. Завдяки цим змінам елегантний джип від «Фольксваген» став схожим на щось середнє між німецьким «A7V», неповоротким танком часів Першої світової війни, та воєнним всюдиходом «Humvee»[33], прототипом ненаситного цивільного паливожера «HUMMER».

Щойно «танкомобілі» спинились, на ґрунт вискочили восьмеро озброєних до зубів чоловіків. Шестеро були кремезними, хоча невисокими неграми – чорні, мов антрацитове вугілля. Ще один на вигляд був типовим японцем: невисокий, худорлявий, з пласким лицем, розкосими очима і рівним рудувато-коричневим волоссям, зібраним у хвіст.

Попереду всіх виступав міцний чолов’яга з кутастим обвітреним обличчям, чорним волоссям, що стриміло врізнобіч, та дрібними, вепрячими очиськами. Зліва через усе лице, починаючи з середини щоки і аж до підборіддя, тягнувся глибокий шрам. Він мав два метри зросту і був увесь укритий опуклими кучугурами м’язів.

– Привіт, сцикуни! – не витягаючи цигарки з рота, амбал махнув рукою. – Чекаєте, поки мамка забере вас із дитсадка, ге? – він розреготався. – І на скільки ж це ви від’їхали від Панамерикани? На вісімсот метрів? На цілу тисячу? Ой-ой-ой! Всратися можна, та ви просто мегакруті перці! Ха-ха-ха!

– Здоров! – ворухнув рукою Джефф.

Оскар підступив до засмаглого богатиря і потиснув руку. Потім простягнув правицю молодому японцю. Тимур з Ігорем зацікавлено роздивлялись збройний конвой.

– Хто це такі? – неголосно поцікавився Ємельянов у Джеффрі. Серед новоприбулих він знав лише японця. Того звали Кацуро Такеда, і він був правою рукою старого Джепа.

– Отой ґевал – це Ріно Хедхантер, – охоче пояснив американець. – Начальник департаменту безпеки.

– Начальник чого? – здивувався росіянин.

– Департаменту безпеки.

– Я тебе правильно зрозумів: він – Хедхантер[34]? Мисливець за головами?

– Ага.

– Це його справжнє прізвище?

– Він себе так називає. Що там у нього в паспорті – біс його знає.

В Африці амбала називали Ріно «Мисливець-за-Головами», рідше – Ріно Ґодзила. Прізвища ніхто не знав. Ґодзила був просмаленим авантюристом і шукачем пригод. Постачав зброю для УНІТА[35]під час громадянської війни в Анголі; торгував слонячими бивнями, наркотиками і людьми. У 2002, після закінчення війни в Анголі, Ріно фактично став безробітним. Пробував податися у нафтовий бізнес, але його звідти швидко турнули. Відтак він сформував гоп-стоп команду, офіційно зареєструвавши її як охоронну службу. Паспорт мав південноафриканський[36], хоча гаркавий німецький акцент (про який Ріно страшенно не любив говорити і в душі глибоко ненавидів) свідчив про те, що його корені тягнуться від німецьких колоністів у Намібії[37]. Хедхантер справляв враження нервового бугая, що здатен миттєво перейти від жартів та хихотіння до звірячого гніву.

– А звідки стільки чорношкірих?

– Це ватага Хантера – африканські найманці. Четверо з племені гереро[38] – Френкі, Джеро, Ті-Джей і… ет, забув, як звуть четвертого, та двоє овамбо[39] – Нахас і Ндонґа. Ще двоє гереро, Сем та Ґотто, лишились у лабораторії. Був ще Том, але він… його більше немає.

– Хм… – Ігор здогадався, що овамбо та гереро – це назви племен чи народностей, і не став перепитувати. – І як давно Джеп узяв на роботу цю горилу і його зграю «блеків»?

– Десь два тижні тому. Зразу після того, як усе пішло через жопу. Перед цим Кейтаро спровадив додому більшість персоналу, – Джефф завагався, чи казати далі. – …Усіх, хто не здогадується, що «малюки» втекли.

– Тобто вони таки втекли?

– Ви не знали?

– Оскар мені не казав. Хоча я підозрював. А чому не найняли місцевих?

– Вілл Ноланд не дозволив. У місцевих родичі, їм є куди тікати. Є з ким поплескати язиками. Ну,