Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

в’язня. Щаслива звільнена пташка злітала вгору веселковою крапелькою на тлі чорних хмар і пірнала до коричневої зграї, що чекала на неї. На мить птахи спантеличувалися. Розфарбована пташка літала від одного краю зграї до іншого, марно намагаючись переконати свою рідню, що вона — одна з них. Засліплені її яскравими кольорами, родичі непевно кружляли довкола неї. Розфарбованого птаха відганяли щоразу далі, а він завзято намагався повернутися до лав зграї. Незабаром ми вже дивилися, як птахи по черзі заходили в люту атаку. За якусь мить різнобарвний клубочок зникав із неба та падав на землю. Коли нам нарешті вдавалося його знайти, птах зазвичай був мертвий. Лех ретельно рахував кількість дістаних пташкою ран. Кров юшила її розфарбованими крилами, розмивала кольори і вкривала плямами руки птахолова.

Безмозка Людмила не поверталася. Засмучений і похмурий Лех виймав одну за одною пташок із кліток, розфарбовував щоразу крикливішими кольорами й відпускав у небо, де на них у подобі зграї вже чекала смерть. Якось чоловік упіймав великого ворона і пофарбував йому крила в червоне, груди в зелене, а хвіст у синє. Коли над нашою хатиною з’явилася вороняча зграя, Лех випустив птаха. Щойно той приєднався до інших, почалася розпачлива сутичка. На підкидька накинулися з усіх боків. Чорне, червоне, зелене, синє пір’я посипалося до наших ніг. Оскаженілі ворони кружляли в небі, й раптом розфарбований птах каменем упав на щойно зорану землю. Він був ще живий і, роззявляючи дзьоба, даремно намагався поворушити крильми. Очі йому видзьобали, а свіжа кров стуменіла з пофарбованого пір’я. Ворон ще раз спробував злетіти, але сил більше не залишилося.

Лех схуднув і частіше залишався в хаті, хиляючи самогон та співаючи пісень про Людмилу. Часом він сідав верхи на ліжко і, нахилившись до брудної підлоги, малював щось довгим патиком. Поступово вимальовувалися обриси — це була повногруда жінка з довгим волоссям.

Коли пташок, яких можна було розфарбувати, більше не залишилося, Лех почав тинятися полями, запхавши під куртку пляшку горілки. Часом вештаючись неподалік і лякаючись, що з птахоловом щось може трапитися на багнищах, я чув, як він співає. Глибокий скорботний чоловічий голос злітав, наче важкий зимовий туман, і розносив смуток над болотами. Його пісня злітала до неба разом зі зграєю перелітних птахів, але стихала, загубившись у безкраїх лісових хащах.

Люди в селі глузували з Леха. Вони казали, що Безмозка Людмила причарувала його і розпалила в його стегнах вогонь, від якого він втратить глузд. Лех заперечував, вибухав найобразливішою лайкою і погрожував наслати на них птахів, що виклюють їм очі. Якось він кинувся на мене і вдарив в лице. Кричав, що це я відлякав його кохану своїми циганськими очима. Потім два дні він лежав хворий. Підвівшись, спакував свій наплічник, узяв хлібину і пішов до лісу, наказавши мені розставляти тенета й лапáти нових пташок.

Минуло кілька тижнів. У тенета, які я розставив за Леховою вказівкою, найчастіше потрапляло тонке туманне павутиння, що плавало в повітрі. Лелеки і ластівки відлетіли у вирій. Ліс спорожнів, лише ящірки та змії траплялися частіше. Сидячи у клітках, пташки настовбурчували пір’я, їхні крила сивіли й не ворушилися.

А потім надійшла негода. Хмари якихось незрозумілих форм укрили небо товстою ковдрою, заховавши мляве сонце. Вітер шмагав поля, прибиваючи до ґрунту траву. Зіщулені до землі хатки оточила почорніла й коричнева від цвілі стерня. У дрібноліссі, де колись безтурботно пурхали пташки, вітер безжально батожив і розсікав сіру плутанину високих чортополохів і ганяв із місця на місце гниле картоплиння.

Несподівано з’явилася Безмозка Людмила зі своїм велетенським псом на мотузці. Поводилася вона дивно. Розпитувала про Леха; а коли я сказав, що минуло вже багато днів, відколи він пішов, і я не знаю, де він, жінка забігала з кутка в куток, то схлипуючи, то регочучи під пильними поглядами пса і пташок. Вона помітила старий Лехів кашкет і, притиснувши його до щоки, розридалася. Потім рвучко кинула кашкета на підлогу і розтоптала його ногами. Знайшла покинуту Лехом під ліжком пляшку горілки. Осушивши її, повернулася і, крадькома глипнувши на мене, наказала йти з нею на пасовисько. Я спробував втекти, але вона нацькувала на мене пса.

Пасовисько простягнулось одразу за цвинтарем. Неподалік паслося кілька корів, а сільські юнаки грілися біля вогнища. Уникаючи їхніх поглядів, ми швиденько перетнули цвинтар і перелізли високу стіну. З іншого боку, там, де нас не могли побачити, Безмозка Людмила прив’язала пса до дерева і, погрожуючи мені ременем, наказала знімати штани. Сама ж вона вислизнула зі свого мішка і голою притиснулася до мене.

Після короткої судомної сутички жінка притягнула моє лице ближче й наказала лягати між її стегон. Я намагався випручатися, але вона шмагонула мене ременем. Мої крики привернули увагу пастухів.

Безмозка Людмила помітила, як наближаються селяни, й розкинула ноги ширше. Хлопці повільно підходили ближче, витріщаючись на її тіло.

Не прохопившись жодним словом, вони оточили її. Двоє відразу ж почали знімати штани, інші нерішуче стояли. На мене ніхто не зважав. Пса вдарили каменюкою, і він лежав, зализуючи поранену спину.

Високий пастух виліз на жінку, що почала звиватися, супроводжуючи стогонами кожен його рух. Чоловік молотив відкритою долонею по її грудях, нахилившись, кусав пипки і м’яв живіт. Коли він закінчив і підвівся, на його місце заступив інший. Безмозка Людмила стогнала і здригалася, руками й ногами притискала чоловіка до себе. Решта пастухів зігнулися неподалік і з іржанням витріщалися та жестикулювали.

Із іншого боку цвинтаря з’явився натовп селянок із граблями та лопатами. Попереду йшло кілька молодиць, які кричали й махали руками. Пастухи натягнули штани, однак не втекли, а навпаки, застигли біля Людмили, що билася в розпачливих судомах. Пес натягнув прив’язь і загарчав, але товста мотузка не піддавалася. Жінки підійшли ближче. Я сів на безпечній відстані під стіною цвинтаря. І лише тоді помітив, що пасовиськом біжить Лех.

Він, мабуть, повернувся до села і дізнався, що сталося. Жінки вже були зовсім близько. Перш ніж Безмозкій Людмилі вдалося підвестися, останній чоловік уже втік до стіни. Жінки схопили божевільну. Лех досі був далеко. Виснажившись, він зменшив швидкість і тепер волочив ноги та кілька разів заточився.

Жінки притискали Безмозку Людмилу до трави. Вони посідали їй на руки і ноги й почали бити граблями, дерти шкіру нігтями, виривати волосся, плювати в обличчя. Лех спробував проштовхнутися крізь натовп, але вони заступили йому шлях. Він спробував дати відсіч, та жінки повалили його на землю й жорстоко побили. Коли він припинив опиратися, кілька жінок