Читати книгу - "День пса, Каролін Ламарш"

«Усе пропало, мені це ніколи не вдасться»; — і, краєм ока зир­каючи на маму, що мляво подзьобує страви, милуючись собою у велике дзеркало за столом, я продовжую їсти. Коли ми сідаємо за стіл, мама завжди намагається посадити мене спиною до дзеркала — а може, хтозна, це я сама раз і назавжди обрала це місце, бо відображатися в ньому мені не до душі. Смакуючи, ми майже не розмовляємо, однак мама на мене навіть не дивиться, ніколи не дивиться; ні, їй кортить уловити себе у дзеркалі, тож її погляд лине ліворуч, повз мене, або праворуч, і вона поправляє зачіску або легенько підморгує, ніби хоче перевірити... до речі, що саме? Що направду вродлива? О, це не про неї — інакше чоловіки осадили би наш будинок! Ні, вона просто хоче упевнитися, що досі жива, що житиме ще певний час.

А мені нема чого перевіряти. Тому я їм. Мені тьмариться перед очима, варто переступити чітко означену межу — півкартоплини, трохи спаржі, малесенький шматочок м’ясця, авжеж, без соусу! І я беру все, беру, не зупиняючись, накладаю собі до тарілки чотири–п’ять разів. Коли підводжуся, відламую від плитки шоколаду в шухляді — так, аби мама не бачила, — а потім беру ще і ще, часом з’їдаю всю плитку! І тоді думки зникають, лише серце, поки я їм, колотиться-шаленіє, ніби змушене докладати неймовірних зусиль. Я кажу собі, що все одно вже нічого не вдієш, тож намащую маслом окраєць, кладу зверху сир — і запихаю собі у пащеку; потім беру кусень торта — атож, вона продовжує пекти торти так, ніби тато і досі з нами!..

І весь час мене мучить бажання схуднути, а коли сідаю за кермо «Ауді» — бігти поруч з машиною. Звісно, той пес мусить бути худезним — покинутий пес, що ніяк не зупиниться. Усім на нього начхати, мамі також. «Не звертай уваги, — сказала вона. — Нема на те ради». І зирнула на мене; певно, вигляд я мала дивний — червоні очі, стиснуті міцно щелепи; так буває щоразу, коли мушу боротися з нею і заздалегідь знаю, що вона візьме гору. «Можна подумати, ти й справді сподіваєшся урятувати того собаку!», — заявила вона глузливо; а може, вона й справді сміялася, від щирого серця, однак її веселощі були сиротливі, вона їх ні з ким не ділила, ніби не бачила, що я була не на її боці — і все ж я теж намагалася вдавати радість, хоч і залишалася відстороненою. Край автостради стояв телефонний апарат — гадаю, варто було комусь подзвонити щодо собаки, і я вголос сказала про це. Пояснила, що слід не допустити, щоби пес спричинив аварію — і доклала зусиль, яскраво змальовуючи можливу трагедію. Та щойно я заговорила, вдалась у важливі для мене деталі, як на обличчі мами з’явився вираз глибокої нудьги або страждання — і мені здалося, що я досить незграбно змальовую ситуацію, що переконати її ніколи не вдасться, що суть зводиться до нікому не цікавої бідолашної тваринки. Мама вважає, що ради на те немає — так і сказала. Вона не думає, що варто дзвонити і викликати допомогу ні псові, ні мені (мене могли б забрати і примусити худнути, поки не стане запізно і моє серце не вистрибне з грудей, а живіт не провалиться усередину). Не знаю, як вдавалося мамі триматися у формі — себто бути худою, жвавою і завжди готовою прислужитися іншим. Якби я захворіла, як тато колись, то була б негайно оточена турботою. Та я тільки гладшала — і все. Життя цього псюри значно простіше за татове, ще коли тато був живий: він жене, щоб урятуватись, і знає, що робить. Я ж прагнула якогось великого лиха, яке спростило б усе, хотіла, щоб хтось зацікавився мною, спитав би, скільки пігулок проносного приймаю, скільки пляшечок заспокійливого сиропу купую щомісяця в різних аптеках. Я хотіла, щоб мені допомагали заснути, щоб приборкували моє серце, коли я лягаю у ліжко, або ж пояснювали, що зробити, аби виригати все з’їдене за обідом; мені кортіло, щоби казали, що я не потвора, щоб пояснили, що саме казати перукарці, аби вона стригла мене інакше, й іншим людям, щоб вони не зверталися до мене «месьє», бо в мене коротка зачіска, постава вантажника, маленькі груди і страх ходити так, як зазвичай ходять усі дівчата...

Утім смію виказати свій смуток, адже мамі так добре. Контраст був би надто жахливим — зрештою, після смерті тата нікого, крім мене, у неї немає; тільки я жеру її торти, поливаю галявину, кермую татовим автом. Зі мною просто мусило трапитися щось виняткове! Люди мусили зробити мені боляче, щоби ранила себе не тільки я. Щоби мама побила мене — і залишила край автостради. Тоді я — схудла і ошаліла — бігла б, а люди — багато людей — зупинялися б, дивилися б зі сльозами на очах і казали б: «Її обов’язково врятують». Можливо, мене ніхто і не врятував би, однак принаймні вони мене побачили б — хоч раз перед смертю, — згадали б про мене, і залишилася б згадка, болісна згадка, здатна перевернути життя, примусити замислитись і змінитися на краще. Можливо, повз випадково проходитиме фотограф, і моє фото з’явиться у газетах: «Покинута юнка у пошуках порятунку на автостраді». Або ж фото аварії, що сталася б через мене. Страшної аварії, з численними пораненими і кількома загиблими — кров, усюди кров! Просто слід, залишений мною. А може, мене врятував би якийсь поліціант — о, тоді я точно мала би бути худою, ні, радше стрункою, дуже стрункою, а ще блідою; і він узяв би мене на руки і раптом помітив би, що я зовсім не хлопець. І нігті в мене були б гарні, а не погризені, і волосся довге — хоча мама завжди казала, що мені так не личить, адже в мене воно надто тонке, тоді як її густому білявому волоссю годиться бути довгим...

Бігти, нестися сторчголов — оце я можу! У мене велика здатність до опору — ночами часом не сплю. Бігти — ось що мені потрібно, а не нидіти при столі разом із мамою! Коли я сиджу отак біля столу перед нею, то почуваюся заляканим домашнім собакою, що покірно опускає плечі й на все дає згоду. Безвідмовний пес. Він не виказує ні радості, ні люті — тільки покору, вдаючи задоволення, добрий гумор; саме таким треба бути, аби йому сподобатися.

Уночі мені пекло очі. Хотілося спати — так, як сплять усі, — хотілося забути про себе, кинути, мов камінь у воду, без опору і без зайвих хвиль на поверхні. Але так бути не