Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Джойс здається генієм, а я не розумію нічого. І все ж перші рядки захоплюють: Дублінська бухта мерехтить, Стівен Дедалус стоїть на пірсі, обговорює з друзями Гамлета, їхня розмова вишукана, краєвид навколо також — удалині темний ліс, поруч висока вежа, хмара поволі закриває собою сонце; це Ірландія, холодна і дика Ірландія — я полюбила її, коли студенткою їздила туди на мовні стажування. Джойс мав стати стажуванням для мене. Я мусила б зазирати до спеціального джойсівського словничка, досліджувати джойсівську граматику, розпитувати тамтешніх, аби збудити в собі цікавість, зрештою, з кожним новим розділом частуватися пивом. На жаль, нічого з цього я не роблю. Довкола всі лежать горічерева, підсмажуючись, достоту трупи, існування яких Джойс описує під час блукань Дубліном. Увесь цей час Моллі ніжиться в ліжку, проходить кіт, духмяніє чай, трохи далі на вітрині м’ясної крамниці висить шнурок ковбас, черва жере мерців, Леопольд Блум чухається і проглядає у вбиральні ранкову газету, Моллі наспівує, дві старі діви сідають під пам’ятником Нельсону, ручка дверей розмовляє із віялом, Венера у хутрі — з примасом Ірландії, настінний годинник — із «безіменною істотою», повз пробігають косулі, марширують військові, проходять птахолови, повії і махараджі. З часом мій спокій скипає, від безладу болить голова, я гортаю сторінки дедалі швидше, до них потрапляє пісок, я відкладаю книжку і йду купатися, повертаюсь і бачу, що сторінки намокли, хтось спіткнувся об книжку, і я повертаюсь до напрочуд складного тексту, дедалі переконуючись, що Джойс, без сумніву, письменник цього століття і майбутніх століть, що писані після нього книжки — лише незграбні підробки, крихти, якими живляться рахітичні невдахи. Ба більше: я готова взагалі відмовитися від читання книжок. Чи були в мене взагалі колись здібності, щоби читати, вивчати, міркувати, ніжитися в теплих променях Літератури? Звісно, що ні! Для справжніх читачів, упертих практиків, словом, для джойсівської еліти я завжди є і буду тим, ким є людина в купальнику на пляжі нудистів — чужинцем.

Я здригаюся від обриди. Викидаю «Улісса» в море. Книжка дуже велика — близько тисячі двохсот сторінок у кишеньковому виданні. «Улісс», поза сподіваннями, тримається на воді, не розсипається. Сіль Середземного моря довго тримає «Улісса». Чудовий образ — шедевр світової літератури дратує смажених нудистів, після чого пірнає на глибину, віддається коралам, стає поживою для рідкісних видів риб. Я стою, примирившись нарешті зі своєю жаростійкою натурою, вільна, адже купальник я не зняла, а «Улісса» позбулась.

Вечеря доходить кінця. Мадам Меєр вдає, ніби хоче прибрати замість мене, дивиться на мене здивовано — певно, у мене давно вже відсторонений вигляд, — але настав час для десерту. Зоран і професор Меєр, нахилившись над порожніми тарілками (сині тарілки — це, можливо, символ нового життя), з гнітючою впертістю розводяться далі про Джойса. А я думаю про їжачка, якому загрожують сліпі швидкісні автівки — йому таки вдалося уникнути загибелі, обійти навіть перехожих, нездатних взяти його на руки, щоб не подертися. Я думаю про нього з бентегою — на його шляху безліч небезпек! — думаю, мов про свого брата, молодшого братика вже дорослої жінки, наїжаченої настирними міркуваннями. І я вирішую назвати їжака Уліссом. Моїм Уліссом. Який не загубився серед розбурханих темних хвиль, але — як я уявляю — розчинився в теплому літньому вечорі, коли мені кортіло побути подалі, заховатися під м’яким животом однієї з корів.

Елі

Того дня, повертаючись від Елí (ми вкотре люто сварились — потім мирилися на канапі), я зрозуміла, що слід покласти цьому край. Позбутися втоми, ілюзії наркотичного туману й уповільнених рухів — я почувалася, мов старий зношений двигун.

Ішла я швидко. Тополі край шляху шелестіли дрібним юним листям, і ефемерна велич, яка триває лише тиждень, та золотий полиск, який невдовзі обернеться на суцільну зелену пляму, перенесли мене подумки в майбуття, до місця, де я нарешті відшукала б свободу.

Я відчувала, що ця мить настане, що мої думки знайдуть нарешті спокій і здатність забарвлюватися дивом. Треба було зробити тільки одне: різко порвати. Справді, Елі вже певний час уперто висловлював своє бажання: «просто бути щасливими разом». А кохання — річ непроста. Принаймні для мене. Тож я мушу зважитись і сказати Елі, не вдаючись до аргументів: «Усе скінчено». І я вже бачила, що буде далі: насичена світлом природа довкола, що цього року доволі рано розквітла, ніби вела мене просто до цих двох слів.

Сумно, що (знаю за досвідом) такі полегшення тривають лише мить. Одразу по тому охоплює глибока зажура, смертельна пустка — і непереборна жага до нового кохання. Так, саме «потяг», не «пошук», не «виглядини», адже насправді я не довіряю чоловікам. Мене влаштовано так, що кохання зменшує мене до стану тоненького листа, що його шарпає негода, зриває й несе буревій. Завжди настає мить, коли мені кортить нарешті впасти на землю, заспокоїтись, насититися самотою. Та мені ніяк не вдавалося сказати Елі: «Усе скінчено». Уперше в житті щось усередині мене опиралося прагненню спокою. Ліпше загину в борні, аніж відмовлюсь від неї.

Зажурившись зі своєї нерішучості, я звернула до міського парку. Сіла на лавку й заплющила очі. Повітря було тепле, сонячне проміння пестило шкіру. Я подумала, чи варто хоча би раз пожертвувати розривом, прохолодою у стосунках, покутною пусткою — і залишитися з Елі та «просто бути щасливими разом»; словом, залишити собі тільки одну пору року — насичено-зелену, африканську і непорушну.

Я розплющила очі. Хоч куди кинь оком, розпускалося бростя, сліпуча зелень пожадливо заповнювала все навкруги. Просто під моїми ногами лежав метелик. Позолочено-чорний, з білою смужкою край крилець, які конвульсивно здригались. Він з’явився зарано. Нещадне сонце його обмануло. Я дивилась на нього і шепотіла: «Елі, Елі, Елі..». Ніби хотіла цим іменем — нав’язливим і легким водночас — умовити метелика зробити ще одне зусилля. Даремно. Він, затремтівши, склав крильця і вмить посірів — чорне і золоте зникли всередині, — і, мов човник, що потрапив у торнадо, метелик осів.

Я подумала, що в моїй історії з Елі нарешті знайшовся сенс — розпустилися квіти, дозріли плоди. Іншими словами, щастя (якщо це слово взагалі щось іще означає) нарешті постукало в мої двері. Аж ось: у складну мить вибору метелик склав крильця і вмер.

У момент, коли метелик здригнувся востаннє, мене охопило дивне відчуття. Я ніби роздвоїлась — так буває, коли наш розум намагається приглушити нестерпний біль. На довколишній краєвид ніби наклалась незрима плівка, яка, попри гойдання гілок і шелестіння юного листя, вкривала все тонким шаром криги. Я згадала вислів «єврейські кучки», що позначає ту мить навесні, коли мороз зненацька сковує вже розквітлу природу. Мої відчуття