Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Стривай-но, спершу плесни в кружки ще потроху.

– Але ж товаришу майоре!..

– Відставити! На цьому літаку, зрештою, мені з екіпажем летіти, а ви, техніки, машинерію цю лише обслуговуєте.

– Товаришу майоре!..

– Сержанте, облиш! Ти ж особисто рівень спирту в каністрі перевірив, там ще й на наступний раз вистачить. І не тільки на наступний.

– Наступного разу вже не буде.

– Буде і наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай.

Випили по другій, знов закусили хлібом з маслом. Прожувавши свій кавалок, Осьмінін нарешті відкинувся на своєму стільці, крекнув і… зовсім несподівано заспівав трохи хрипким фальшивим баритоном:

                   – Придет война, и нас с тобой на плаху

                  В теплушках грязных вместе повезут.

                  И после первой атомной атаки

                  На поле труп обжаренный найдут.

                                 И после первой атомной атаки…

Ошелешений Андрій не знав, що й подумати про таку поведінку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакція розвеселила майора, тому що він раптом перервав спів, посміхнувся і пояснив:

– Це до нас з поповненням осіннім лейтенантика молодого зеленого прислали, він навчив. Лейтенантик тільки після вузу, тамтешні студенти цю пісеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, підтягуй приспів. Там усе дуже просто – два останніх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмінін повторив перший куплет:

Придет война, и нас с тобой на плаху

В теплушках грязных вместе повезут.

И после первой атомной атаки

На поле труп обжаренный найдут.

Після чого вони вже удвох повторили:

– И после первой атомной атаки

На поле труп обжаренный найдут.

І далі:

– О нас с тобой грустить никто не станет,

Никто слезинки даже не прольет.

И только, может быть, весною ранней

Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.

              И только, может быть, весною ранней

              Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.

– Отака от пісенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика війни, м-м-мать її!..

Не встиг Андрій навіть жодного слова вставити, як Осьмінін без жодного переходу прорипів голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон:

– Наші якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже більше двох тижнів тому22. Результати, сержанте, я тобі прямо скажу – закачаєшся!.. Ти ж знаєш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офіцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповіси. А тут!.. Можеш вірити, сержанте, можеш не вірити, це вже діло твоє. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмінно, я тобі прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоїй атомній… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети і сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж ці бомби й понесемо!..

– Наші «тушки-шістнадцяті»23? – про всяк випадок поцікавився Андрій.

– Вони самі, сержанте, вони самі. Це ж стратегічна авіація, кому ж іще возити ці бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вірити чи не вірити, як собі хочеш – але вперше в житті мені, бойовому офіцеру стало лячно від однієї думки про те, що за фітюльки ми невдовзі возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в житті мені щось не дуже хочеться літати…

Після цих слів майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своєї алюмінієвої кружки. Дві порції чистого нерозведеного спирту м’яко шуміли в голові, все довкола уквітчалося світловими ореолами, віддалено схожими на німби святих. Андрій же принишк і мовчав, чудово розуміючи, що саме тепер Осьмінін і розкриває причину своєї поведінки:

– Отож скажу тобі коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кіно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офіцерів… Допуск, такі справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там і до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кіно це зацінив по достоїнству. Вчитися тобі треба, от що я тобі скажу! Якби ж ти офіцером був, а не авіаційним техніком, ми б тоді…

– Нащо воно мені треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрій. Справді, якщо судити за маминою долею, то що їй те навчання дало? Нічого, окрім зайвих клопотів. Ну, закінчила вона там щось колись, навіть працювала агрономом в Хомутці – але ж щоб надалі докладати настільки шалених зусиль, аби лише приховати всі ці обставини?! Та ну його, навчання те!..

– Дурко ти, дурко, – зітхнув товариш майор. – От нібито й розумака, і довбешка у тебе шурупає, і хитрий, як і всі хохли – а дурко… У тебе в роду серед батьків-дідів ніяких офіцерів раптом не проскакувало, га?

– Де там! – відмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хліб, селян. Матір то в одному радгоспі, то в іншому. Лише після війни хатньою робітницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкістом він був, механіком-водієм. Спочатку трактористом, потім танкістом. На Фінській війні в танку своєму і згорів.

Насправді Андрій чудово пам’ятав надраєні до блиску офіцерські хромові чоботи, що в дитинстві здавалися просто гігантськими. Пам’ятав і те, як перестрибував укриті по краях тонесеньким блискучим льодком калюжі, повиснувши на витягнутих руках між мамою і татом.

З іншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твій тато, синочку, самого товариша Косіора охороняв, його найближчим помічником був. Не мені судити, чого він там накоїв… Але хоч я і записала тебе Андрієм Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким він був – тато твій справжній! Тоді й тебе, і мене саму, і Лідку нашу розстріляють!!! І не спитає ніхто, що там і як: просто «воронок» приїде – і не стане нікого… Бійся цього, синку. В живих залишишся, тільки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стій на своєму: батько-танкіст на Фінській війні загинув, і все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».

Саме так Андрій і робив: в усіх анкетах, долучених до всіх особових справ, брехав про танкіста Сивака Федора Леонтійовича, загиблого на Фінській війні. Хоч на хлопця, який побував в окупації «під фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе від нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своєму класі. Потрапивши в армію, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС і теж домігся свого. А оскільки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золоті» – командири його завжди вихваляли