Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

він. — Що сталося?

Батлер розірвав його сорочку і притулив до гру­дей свою руку. Саме час для невеличкого фокуса, якого він навчився у пана Ко, японського сенсея.

— Не хвилюйтеся, пане Каррере. Я лікар. Ви по­трапили в аварію, але з вами все гаразд.

— Аварія? Не пригадую ніякої аварії.

— Травма. Таке буває. Просто перевірю ваш стан.

Батлер намацав на шиї Люка артерію.

— Поставлю вам кілька питань, щоб перевірити свідомість.

Люк не заперечував. Хто ж буде сперечатися з двометровим євразійцем із м’язами, як у статуї Мі- келанджело.

— Ваше ім’я — Люк Каррере?

— Так.

Батлер підрахував частоту пульсу. Спочатку при­слухався до серцебиття, потім притиснув пальця до сонної артерії. Стабільний, незважаючи на те, що відбулося.

— Ви приватний детектив?

— Надаю перевагу терміну «слідчий».

Пульс не змінився. Чоловік казав правду.

— Чи ви продавали батарейки таємничому по­купцю?

— Ні, — заперечив Люк. — Що ви за лікар такий?

Пульс почастішав. Він брехав.

— Відповідайте на запитання, пане Каррере, — су­воро обірвав його Батлер. — Іще одне. Ви колись мали справу з гоблінами?

Люка захлеснула хвиля полегшення. Про ельфів поліція не питатиме.

— Ви що, божевільний? Гобліни? Навіть не знаю, про що ви кажете.

Батлер заплющив очі, зосередився на ниточці пульсу під пальцем і долонею. Люкове серце заспо­коїлося. Він казав правду. Ніяких справ із гоблінами він не мав. Отже, Б’ва Келл не такі вже й дурні.

Батлер підвівся, сунув пристрій до кишені. На ву­лиці вже гули поліцейські сирени.

— Гей, лікарю, — запротестував Люк. — Ви ж не мо­жете так просто мене кинути.

Охоронець холодно глянув на нього.

— Я би взяв тебе із собою, але поліція схоче зна­ти, звідки в твоїй квартирі стільки фальшивих гро­шей.

Люк лише рота роззявив, а велетенська фігура вже зникла в коридорі. Парижанин розумів, що має бігти, але він не пробіг і п’ятдесяти метрів із того часу, як ходив до спортивної школи в сімдесятих. Та й ноги немов перетворилися на желе. Таке буває, коли людина розуміє, що на неї чекає тривале тю­ремне ув’язнення.

ГЛАВА 7: КРАПКИ

ПОЄДНУЮТЬСЯ

Поліцейська Плаза

РУТ наставив на Холлі командирсько­го пальця.

— Вітаю, капітане. Тобі вдалося загу­бити технологію ЛЕП.

Холлі була до цього готова.

— Це не моя провина, сер. Людину було замесмеризовано, а ви наказали мені не лишати транспор­тер. Я не мала контролю над ситуацією.

— Десять із десяти, — прокоментував Фоулі. — Гарна відповідь. До того ж, «Сейфетінет» самоліквідується, як і все, що я відправляю в польові умови.

— Замовкніть, цивільний, — гримнув командир.

Але в його голосі не було злості. Він відчував по­легшення, як і всі інші. Нападу з боку людини уда­лось уникнути, усі залишилися живими.

Вони зібралися в конференц-залі, де зазвичай проводилися цивільні засідання. Як правило, такі важливі брифінги відбувалися в операційному цент­рі, але ЛЕП іще не були готові показати Артемісу Фаулу нервовий центр своєї оборонної системи.

Рут натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Трабле, ти тут?

— Так, сер.

— Добре, слухай. Хочу, щоб ти підняв хлопців. Посилай команду до глибоких тунелів. Подивимось, чи зможемо ми знищити гоблінські банди. У нас іще багато нез’ясованого: не знаємо, хто стоїть за Б’ва Келл, і навіщо їм це потрібно.

Артеміс знав, що не повинен нічого казати. Чим скоріше він виконає свою частину угоди, тим скорі­ше він дістанеться Арктики. Але вся ця паризька справа була дуже підозрілою.

— Нікому не здається, що все занадто гладенько? Саме так, як би вам того хотілося. Не кажучи вже про те, що нагорі можуть бути інші замесмеризовані люди.

Рутові не сподобалося вислухувати зауваження від Хлопчика Бруду. Особливо від цього Хлопчика Бруду.

— Слухай, Фауле, ти зробив те, що ми просили. Паризький канал знищено. Більше незаконних ван­тажів звідти не буде, запевняю тебе. Власне, ми по­двоїли охорону в кожному підйомнику, навіть у тих, що не працюють. Важливо те, що хто б там не вів торгівлю з людьми, він не сказав їм про Народ. Звіс­но, проведуть розслідування, але то вже наші про­блеми. Тож не суши через це свою юну голову. Зосе­редься на тому, як відростити вуса.

Не встиг Артеміс відповісти, як утрутився Фоулі.

— Щодо Росії, — сказав він, квапливо втискую­чись між хлопцем і командиром. — Маю ниточку.

— Ти відстежив електронного листа? — увага Ар­теміса миттєво переключилася на кентавра.

— Саме так, — підтвердив Фоулі й увімкнув лек­ційний модуль.

— Але ж воно знищилося. Його не можна відстежити.

Фоулі хмикнув.

— Знищилося? Не сміши мене, хлопче. Ех, ви, люди і ваші комунікаційні системи. Ви досі користує­тесь кабелем. Якщо його послали, я можу відстежити.

— Тож де ти його знайшов?

— Кожен комп’ютер має підпис. Він такий само унікальний, як відбитки пальців, — продовжив Фоу­лі. — 1 мережі також. Лишають мікросліди, в залеж­ності від віку кабелю. Усе на молекулярному рівні, і якщо запакувати гігабайти даних у маленький ка­бель, то якась його частина зноситься.

Батлерові набридло.

— Слухай, Фоулі. Час дуже важливий. Життя пана Фаула може висіти на волоску. Тож переходь до суті, поки мені терпець не урвався.

Кентавр мало не розреготався. Той хлопець жар­тує, еге ж? Потім пригадав, що охоронець зробив із Кельповим загоном і вирішив переходити до го­ловного.

— Добре, Людино Бруду. Слухай.

Ну, майже до головного.

— Я прогнав файл через свої фільтри. Залишки урану вказують на північ Росії.

— Теж мені, вразив.

— Я іще не закінчив, — сказав Фоулі. — Дивись і вчись.

Кентавр збільшив на екрані супутникове фото по­лярного кола. З кожним натисканням клавіші виді­лена територія ставала крупнішою.

— Уран означає Сєвєроморськ. Або інше місце в радіусі п’ятдесяти миль. Мідний дріт у кабелі зі старої системи. Початок двадцятого століття. Част­ково відновлений. Таке може бути лише в Мурман­ську. Легко, немов крапочки поєднати.

Артеміс посунувся вперед.

— У цій мережі двісті вісімдесят чотири тисячі миль. — Фоулі довелося зробити паузу, бо він розре­готався. — Телефонні мережі. Варвари.

Батлер виразно хруснув кістками пальців.

— Еге ж. Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі миль телефонних мереж. Я написав програму, щоб відстежити наш файл. Два можливих варіанти. Один — Палац правосуддя.

— Навряд чи. Інший?

— Інша лінія зареєстрована на Михайла Вассікіна, що мешкає на проспекті Леніна.

У Артеміса аж дух перехопило.

— А що ми знаємо про Михайла