Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

Тримай язика за зубами, а хай за тебе говорять інші.

— Та я й слова не скажу.

Стоячи біля його стільця, Неллі почала гладити йому кучеряве волосся, що звисло на чоло.

— А гарно, Неллі, опинитися знову дома. Ти будеш варити й усе таке інше.

Він оповив їй рукою стан і пригорнув до себе.

— Ну, а якби я не схотіла цього робити?

— Не знаю, це б мені не сподобалось… Якщо ми не одержимо цих грошей, то й не викрутимося.

— Тато допоможе нам, як робив це раніше.

— Сподіваюся, що не буду все своє життя хоріти.

Увійшов Джордж Болдвін, брязнувши скляними дверима. Постояв якусь мить, засунувши в кишені руки, дивлячися на подружжя. Тоді промовив, спокійно посміхаючися:

— Все гаразд. Тільки підпишіть папірця, що не будете вимагати нічого більше, й вірчий залізниці дасть мені чека на дванадцять з половиною тисяч. Це сума, що ми, кінець-кінцем, на ній погодилися.

— Дванадцять тисяч, — охнув Ґес. — Дванадцять з половиною тисяч! Зачекайте хвилиночку… Подержте мої милиці, а я піду щоб мене ще раз переїхали… А ну, хай но розповім про це Мак Джіллікедді. Старий пройдисвіт одразу ж кинеться під вантажний поїзд… Слухайте, містере Болдвін, сер… — Ґес звівся з місця. — Ви велика людина… Правда, Неллі?

— А певно.

Болдвін уникав дивитись їй у вічі. Його перейняло хвилюванням і руки й ноги йому обм’якли й затремтіли.

— Знаєте, що ми зробимо, — провадив Ґес. — Візьмемо кеба та поїдемо до старого Мак Джіллікедді й перехилимо яку чарчину в окремому кабінеті… Частую я, мені таки слід трохи випити, щоб розвеселитися. Ходім, Неллі.

— Мені дуже хотілось би піти з вами, — мовив Болдвін, — але боюся, що не зможу. Страшенно занятий ці дні. Та поки підете, підпишіть мені цього папірця, а я завтра одержу для вас чека… Треба підписати тут… і тут.

Мак-Нійл пошкандибав до столу й схилився над паперами. Болдвін почував, що Неллі намагається подати йому знак, але уперто не підводив очей. Коли вони пішли, він побачив на ріжку стола її гаманець, невеличкий шкуряний гаманець з випаленими на ньому квіточками. Тоді постукано в скляні двері. Він одчинив.

— Чому ти не дивився на мене? — пошепки, задихано, спитала вона.

— Як міг я при чоловікові? — він простяг їй гаманця.

Оповивши йому рукою шию, Неллі міцно поцілувала його в уста.

— Що ж нам робити? Прийти сьогодні над вечір? Ґес знову нап’ється, як п’є всі ці дні, вийшовши із шпиталю.

— Ні. Я не можу, Неллі… Справи… Справи… Страшенно обтяжений справами.

— А, то у тебе справи… Ну, то я дам тобі спокій. — Вона гуркнула дверима.

Болдвін сів до столу й почав кусати собі суглоби на руках, зовсім не бачучи на столі паперів, хоч і дивився на них. — Треба покласти цьому край, — промовив голосно, зводячись на ноги. Почав ходити туди й сюди по вузькому кабінетові, поглядаючи на полиці з правничими книжками, на календар з копією джібсонівської «Дівчини» на телефон і на курні квадрати соняшного світла на стіні. Подивився на годинник. Саме час снідати. Провівши долонею по лобі, наблизився до телефона.

— Дванадцять тридцять сім… Містер Сенборн? Слухайте, Філю, що як я зайду по вас і ми поснідаємо разом? Хочете вийти саме тепер? Звичайно… А знаєте, Філю, я добився таки відшкодовання молочникові. Задоволений, мов чорт. З приводу цього хочу почастувати вас сніданком. Поки бувайте…

Посміхаючись, одійшов од телефону, взяв з гака капелюх, дбайливо одяг його на голову перед люстерком над вішалкою й хапливо вийшов на сходи. На площадці внизу зустрів містера Емері з фірми «Емері й Емері» що їхня контора містилася на першому поверсі.

— Галло, містере Болдвін, як справи? — спитав містер Емері з фірми «Емері й Емері.»

Це був пласковидий чоловік з сивим волоссям і бровами та клинкуватими щелепами, що випиналися вперед.

— Дуже добре, сер, дуже добре.

— Мені казали, що вам, пощастило… Якась там справа з Центральною Нью-Йоркською залізницею.

— О, ми з Сімзбері уладнали це без суду.

— Гм, — озвався містер Емері з фірми «Емері й Емері».

А як вони саме виходили на вулицю, містер Емері зненацька спитав.

— Може б ви завітали до нас та пообідали разом зо мною й моєю дружиною?

— Я… що ж… залюбки.

— Я люблю часом посидіти з молодшими колеґами… Я напишу вам про це кілька слів… Якось увечорі на тому тижні… Матимемо нагоду трохи погомоніти.

Болдвін стис синю руку в сліпучій, накрохмаленій манжеті й повернув униз по Майден Лейн весело й моторно пропихаючись крізь густий полудневий натовп. На Пірстріт здерся сходами чорного ґанку, де тхнуло підгорілою кавою й постукав у скляні двері.

— Увійдіть, — обізвався чийсь бас. Смуглявий, худий чоловік без піджака, вийшов йому на зустріч.

— Здорові, Джорджі, я гадав, що ви ніколи вже не прийдете. Голодний, як вовк.

— Слухайте, Філю, я хочу почастувати вас таким сніданком, якого ви ще зроду не їли.

— Я саме й чекав на нього.

Філь Сендборн одяг піджака, витрусив попіл із люльки на краєчок рисівного столу й гукнув у темну глибінь контори.

— Я іду їсти, містер Спекер!

— Гаразд, ідіть, — обізвався козячий тремтливий голос.

— А як живе старий? — спитав Болдвін, коли вони виходили в двері.

— Старий Спекер? Йому вже зовсім паралізувало ноги… Сердешний кілька років так терпить. Слово чести, Джорджі, я дуже шкодував би якби старому сердезі щось сталося… Він єдина чесна людина на весь Нью-Йорк, та ще й має голову на плечах.

— Щось не багато він здобув тією головою, — зауважив Болдвін.

— Ще може здобути… безперечно, може… Якби ви тільки побачили його рисунки крицевих будинків. Він переконаний, що у майбутньому всі небосяги будуватимуть із скла і криці. Ми нещодавно робили спроби з скляною черепицею… Деякі його пляни такі, що з подиву, аж очі вилазять… Він шукав десь слова якогось римського імператора, що застав Рим цегляним, а залишив його мармуровим. А сам говорить, що застав Нью-Йорк цегляним, а залишить його крицевим… крицевим і скляним. Я покажу вам його проєкти перебудування міста. Якась шалена фантазія!

Вони вмостилися на м’якій канапі в куточку ресторана, де пахло печенею й біфстексом. Сендборн простяг під столом ноги.

— Розкішно! — мовив він.

— Ми замовимо коктейль, Філю, — сказав Болдвін, роздивляючись меню. — А знаєте, Філю, тяжко тільки перші п’ять років.

— Вам не доводиться турбуватися Джорджі, ви з тих, кому щастить… А я, немов той дрючок, що застряв у муляці.

— Чому? Алеж ви, як рисовник, завжди матимете роботу.

— Мушу визнати, що не дуже цікава перспектива звікувати вік, уткнувшись животом у краєчок рисовного стола. Ні.

— Алеж Спекер і Сендборн можуть стати колись відомою фірмою.

— До того часу, поки люди літатимуть скрізь машинами, ми з вами лежатимемо у сірій