Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"

її величности, королеви Єлисавети. Може не вірите? Запитайте у пані Янди. Коли не вірите їй, — запитайте ще у пані Пауш. Ми були тоді утрьох.

Моя нова приятелька, колега пера, Дарія Янда, має надзвичайний життьовий темперамент. Дар журналіста; з безтурботною легкістю розчиняти самій собі двері навстежень. Крім того, вона не тримає в секреті цехових таємниць. Хоч сама пише книжку про українську іміграцію в Канаді, вона й у мене напомповує, всіма можливими способами, всі можливі відомости про свою чудову батьківщину. Вже возила мене своїм автом немало. І по місті та його установах, і в ближчих та дальших околицях Едмонтону; і по редакціях та канцеляріях, і по фармерських домах, по степах, нафтових місцевостях; знайомила з адвокатами, фармерами, дітьми, музейними директорами, робітниками… Скрізь однаково помпезно. А оце приїхали ми до албертійського парляменту, оточеного парком, зеленими просторами та накиданими на них яскравими купами квітів, із краєвидами на потойбіччя ріки Норт Саскачеван.

— Оце саме там, — показує пані Янда на нижчу терасу цього берега ріки, — був заснований Форт Едмонтон, що з нього почалося наше місто. Це був другий Форт Едмонтон, бо першого зруйнували індіяни. Цей форт збудувала знаменита торговельна компанія Гудсон Бей у 1808-му році, а через два роки індіяни зруйнували його знову.

Встав в уяві цей самітній «Трейдінґ Пост» серед пущі та прерій, — маленька огорожа з кількома будинками. Нашорошена, чекаючи гостей — прошених і непрошених. Прошені — дружні індіяни, що приносять сюди хутра в обмін за горілку та старі рушниці; випадкові подорожні, що мандрують у розшуках щастя до невідомої країни північного заходу. Непрошені — ворожі індіянські войовничі ватаги, що раз-у-раз намагалися викинути білих із цих одвічних індіянських володінь. Аж тільки 1871-го року насмілилася біла людина збудувати перший будинок за стінами форту. 1876-го року було вже три будинки, а потім ще кілька будинків побудувалося на берегах ріки й відтоді почалося село, що йому судилося через неповних сто років стати містом міжнароднього значення. Ті, що започатковували Едмонтон, і самі не знали, яке ідеальне місце вони вибрали, від них був тоді захований сенс цього вибору Але й тоді вже Едмонтону не могли минути мандрівники з Вінніпегу на захід, із півдня на північ. Всі ті проспектори, місіонери, дослідники західньої півночі, ішли через Едмонтон.

Часи були суворі. Клімат був не такий лагідний, як тепер, — вітри, сніги, комарі влітку… їздили волами, бо коні зі сходу не витримували тут. Ріка була головна дорога, нею перевозили товари із сходу, а відвозили хутра. Коли провели першу залізницю з Келґарі до Едмонтону (а це сталося 1891-го року), то тут було лише 400 осіб. Маленьке-маленьке містечко на краю світу! А край світу просторий, невідомий, ще навіть і назви не мав, звався Північно-Західні Території…

Це приблизно в цих часах з’явилися тут й перші українські іміґранти. Історія каже, що були це Іван Пилипів та Василь Єлиняк. Приїхали вони 1892 року.

Розростатися Едмонтон почав тоді, як вибухла золота лихоманка. Юрби людей бігли на Клондайк добувати золото, а Едмонтон став вихідним пунктом подорожі на північ. 1898-го року населення Едмонтону роздулося вже до трьох тисяч, багато осіло тут назавжди. І вже 1904-го року місто налічувало сім тисяч населення та вважало, що має право називатися «сіті». Минуло ще два роки і воно стало столицею новоутвореної провінції Алберти.

— Ми два роки тому святкували п’ятидесятилітній ювілей Едмонтону, — хвалиться пані Янда. — Місцеві письменники видали ювілейну книжку, в ній там є також і мій нарис про українську іміграцію. Зветься він «Люди в овечих шкурах». Як приїдемо до мене, я вам покажу.

Ми підходимо до мармурових сходів — широких, пишно розгорнутих угору до будинку парляменту. Хочемо подивитися на нього всередині, на його музей, на краєвиди, на те місце в ногах парляменту, де був колись Форт Едмонтон. Останніми східцями іде вниз статечний літній добродій у чорному легкому вбранні, не то пастор, не то адвокат. Пані Янда хапає його за руку і так, як недавно дітям на фармі, адвокатові Петрові Лазаровичу у канцелярії, робітникам біля нафтової помпи в околицях Ледуку, представляє мене: «Знайомтеся, це…» Добродій щось добродушно промурмотів собі під ніс і потиснув мені руку, а потім пішов до свого авта.

Отак не змигнула я оком, як познайомилася з представником англійської королеви на провінцію Алберту, сером Джоном Бовленом. Аж далі на сходах довідуюся я, що це — найвища особа в провінції. Він уособлює собою королівську владу, він при відкритті парляменту сидить на королівському троні і відкриває сесії з традиційними церемоніями.

То чому ж так запросто підступила до нього пані Янда? Я думала, що це — якийсь колега її чоловіка, відомого едмонтонського адвоката, пана Янди.

Та пані Янді море по коліна. Але це, здається, взагалі, стиль цієї країни, що й досі, по суті, зосталася ще піонерською. Тут нема й натяку на кастовість старих країн. Тут нема дистанції між професіями. Учора ти робітник — сьогодні купець. І навпаки. Учора посол, а сьогодні робітник. Навіть, у формі звертання нема ніяких умовностей, що є в інших країнах. Не звертаються тут ні по-імені-батькові, як звикли ми на східній Україні, ані величають титулами, як роблять це в Галичині. Ані не треба знати імени свого найкращого знайомого. Мої дві приятельки, що по обидва боки мене йдуть, зв’язані між собою довголітньою дружбою і називають одна другу: «пані Пауш», «пані Янда». Так само молодший віком робітник Король, що мешкає у Паушів, звертається до старшого віком — «пане Пауш», а Пауш до нього: «пане Король».

І справді, чи прізвище, яке носить людина, соромне, що його треба прикрашати допоміжними титулами, або й зовсім уникати?

Отже, пані Янді море по коліна, вона з такою ж легкістю, яку виявила на сходах, представляє мене ґайдові парляменту, і він з люб’язною поготовою водить нас по мармурових коридорах та залях палацу. А ось і те королівське крісло…

— Чи в Києві є такі гарні палати, чи київський парлямент такий самий пишний, мармуровий весь? — питає мене пані Янда.

Зворушлива пані Янда, як вона горда за свою Канаду і як з усієї душі хоче уявити Україну, нашу столицю Київ, — і як їй важко це! Вона ж тут народжена, фармерська дочка із Саскачевану. Вихованка Інституту ім. Петра Могили, невтомна діячка і фонтан різних талантів. «Пані Янда? — Це динаміт!» — охарактеризували її мої знайомі землеміри з пембінських нафтових