Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

річ, та й дивно припускати, щоб Бог проявляв таку дрібничковість і карав би людей за їх «гріхи», коли кожному ясно, що Бог уже силою своєї божественности покликаний втілювати не справедливість, а доброту, оокільки справедливість – виключно людський, занадто нікчемний, як на Бога, винахід, і то винахід з часів, коли люди ' Ще живцем поїдали своїх ворогів. Людство одного тільки не додивилося або не захотіло додивитися: що ідея людини й ідея Бога – дві паралелі, яким ніколи не стрінутися в жодній площині. Вони суперечать одна одній і взаємно себе виключають. Людині не дано вічности. Саме тому і тільки тому все, що людина робить, часто навіть не усвідомлюючи того, зводиться до єдиного: добування собі вічности. Саме завдяки своїй смертності. Бог же, як абсолютне єство, інакше В,ін не був би Богом, має цю вічність. Поняття Бога, як таке, виключає в собі смертність.

Берімо суто логічну площину поняття. Якщо Бог є, то він усесущий, вічний, завершений, одним словом, втілює все, що до цього поняття належить. Отож, не може Він, бувши вічним, хотіти зробитися ще більш вічним! Звичайно, як абсолют, Він нічого не хоче, адже Він досконалий, всесущий, сам у собі; та припустімо на секунду, лише припустімо, ніби Він чогось захотів би. Припускати, що Він захотів би чогось, що Він посідає, нелогічно: хочуть завжди того, чого не мають. А єдине, чого Бот не має – це небуття. Отже, якби Бог будь-коли чогось зажадав, до чогось виявив волю, це тільки – захотіти неіс- нування. І це саме те, чого люди, засліплені тугою за вічністю, відмовляються чи не здатні бачити, що Бог, як той, хто диспонує вічністю, воліс її лише позбутися. Позбутися того, що людство так рветься отримати, і цього людство ніколи не збагне або не захоче збагнути. Людство не спроможне стерпіти, що існує лише Бог, що існує тільки Він один, і поза Ним ніщо, а людям не вділено вічности, і сама ідея людини протилежна до ідеї Бога. Людство бунтує проти того, що Бог прагне неіснування і приходить на нашу землю не викупити від гріхів (адже те, що люди називають гріхами, це тільки вияв смертности, бо вони перестають існувати пазом із смертю), а вмирати. Бог приходить на нашу землю вмирати, оскільки ж Він вічний, то він не годен вмерти. Він мусить і далі існувати. Сам один, поза яким більше нічого не існує, бо ми не існуємо, ми – омана проминального, з якого не погоджується наше честолюбство. Є тільки божевільний від доброти Бог (людство не хоче приймати ні божевілля, ні безмежної доброти Бога, хоч Бог тільки такий), що час від часу приходить вмирати серед людей то в образі Будди, то в образі Христа, то в образі майбутнього Месії. Бог, який так прагне неіснування. як людство вічности… Кому ж бо заманеться визнати, що, крім Бога, нічого іншого не існує і що весь усесвіт, усе наше людське буття лише периферія, смертна, переходова провінція буття, каламутна відбитка великого існування Бога? Люди звикли розглядати себе в центрі буття, затуляючи очі на всі зміни, засліплені бажанням безсмертя, і їм не спаде на думку, ЩО центр усього буття, – Бог і що весь усесвіт це лише відбитка трагедії його існування. Трагедії не в людському розумінні, людині не дано розуміти Бога, а вірніше дії, на яку у нас нема ні слів окреслити, ні понять збагнути, ні шифрів чи заклять, щоб наблизити, як нема ока на ультрафіялкове проміння, нема вуха на ультракороткі звуки. Ми тільки лаштунки, де це дійство Боже відбувається, хоч людство і вважає себе за дійових осіб. Звичайно, смертній людині важко помиритися, що дійова особа в бутті одна-сдина – Бог, і що між поняттям і прагненням Його і людей нема нічого спільного. Але Бог божевільно добрий. Він такий добрий, що жодне поняття доброго не вміщує Його. Він пожалів небуття. Він пожалів людство, і людству щойно на самий кінець свого існування дано наблизитися до Бога в тій людині, яка покликана втілити міт про людську велич, міт про велику людину, що була б настільки великою, аж, маючи всі здібності і можливості досягнути вічности, знехтувала б нею, відмовившися. Та людина переросла б і лишила за собою все людство, ставши подібною до Бога у виборі неіснування. Щойно цій людині дано знати про Бога в божому аспекті.,Чому їй одній? Бо щоб наблизитися до Бога, треба позбутися будь-якої форми геростратиз- му, а це, виявилося, настільки важке, що людство цю можливість зіпхнуло до нездійсненного, до міту про велику людину, туманного міту, який з давніх-давен непокоїть людську свідомість, міту про людину, створену за образом Божим. Аж дивно, що цей міт такий живучий, хоч його людство і не спромоглося або й відмовилося збагнути, убоявшися його нелюдської величі. Можливо навіть, людству цей міт приснився ще тоді, коли Бог уперше прийшов умирати на землю. Можливо, ті перші, яким вдалося побачити Бога в Його справжній, не людській величі, донесли до людей цей міт, і їх за це каменували. Бо хто зна, чи цей міт не є лише тугою Бога за небуттям або за другим до Нього подібним єством, гідним у компаньйони? Герострати не здібні на міт, що заперечує геростратство, а люди, навіть у найславетніших своїх екземплярах, свідомі чи несвідомі герострати. З геростратського погляду, якщо міт про велику людину – заперечення людськости, він потворний і шкідливий, мовляв, якби всі відбігли б бажання вічности, людство перестало б існувати; замість нього, ледве чи росла б зелена травичка на нашій плянеті. Для людства, яке не терпить небуття, міт про велику людину найнепотрібніший міт, який будь-коли існував, оскільки на великій людині закінчується усе людське буття; тому найкраще – нехай велика людина живе тільки в міті. Людство навіть не припускає, наскільки людина, покликана втілити міт про велику людину, – завершення усього людства, це найвища благодать, яка замкне лінію людського буття. Бо після великої людини починається сам Бог, як і на початку, і більш нічого. Велика людина – зенітна і кінцева точка людського розвитку; так за секунду перед небуттям людству дано справді бути великим.

Дом ще деякий час говорив, це давалося простежити в повітрі, однак чомусь я його перестав чути. Я відчував себе дуже слабим. Мені блимало перед очима, і, хоч це невдовзі й пройшло і мені нібито нічого не бракувало, я не міг позбутися враження, що мене вставили в скриню плинного скла, яке навіть