Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

чекає на нас. Це — Ґрета, — додала Седі, хоч це й було зайве.

Ґрета знову сказала щось німецькою, але Ей.Дж.М. перебила її:

— Сьогодні, — гучно і впевнено заявила вона, — ми будемо спілкуватись англійською.

І театральним жестом відпустила руку тата й зробила крок уперед. Ми розступилися.

Сестри стояли одна перед одною, за півметра одна від одної, і розглядали одна одну. Найменше, що я можу сказати про ту мить: вони були геть не схожі. Ґрета мала дуже грубі риси обличчя; подібні до западин у горах глибокі зморшки червоними смугами розрізали її брезклі щоки й підборіддя, довге сиве волосся вона заплела у ріденьку косу, яку скрутила на маківці, а під комбінезоном сліпучо-рожевого кольору погойдувалось її величезне тіло.

— Крістіно! — прошепотіла вона, простягнувши руки до Ей.Дж.М. Для мене це ім’я було абсолютно новим, та оскільки здивувався лише я, то, вочевидь, так звали Ей.Дж.М., коли вона була німкенею. — Крістіно! — повторила Ґрета, і я помітив, як блиснули сльози у кутиках очей, які запливли жиром.

Замість кинутися в обійми Ґрети, Ей.Дж.М. схопила її за зап’ястки, потягнула до себе і загрозливо й чітко прошепотіла:

— Може, краще нам увійти?

— Звичайно, — з сильним акцентом відповіла Ґрета. — Даруйте мені. Будь ласка, заходьте. Заходьте! Знімайте взуття, будь ласка, на вулиці дуже брудно.

Бабуся Седі представила всіх, і Ґрета кожному потиснула руку. Помітивши шрам на моїй скроні, вона нахмурилась, і зморшки утворили літеру W.

— Що сталося? — запитала вона, жестом показавши на власну скроню.

— О, нічого страшного! — хором відповіли четверо дорослих, це розсмішило їх, вони розсміялися всі одночасно, і це розвеселило їх ще більше. Однак я не бачив у цьому нічого смішного.

Стіл був накритий і аж вгинався від десятків страв, які я їсти не міг. Ковбаси з ніби мармуровими вкрапленнями жиру, фаршировані яйця, мариновані огірки, редис, смердючі сири, салат з картоплею і цибулею, твердий чорний хліб... На щастя, проходячи повз кухню, мама помітила коробку кукурудзяних пластівців і запитала Ґрету, чи можна почастувати ними мене, — вона добре знала, що перед незнайомою людиною тато не наважиться критикувати моє харчування.

Мама запропонувала всім взятися за руки навколо столу і, промовляючи молитву, подякувала Господові за неймовірне возз’єднання двох сестер після розлуки тривалістю шістдесят років, однак не було помітно, щоб хтось мав радісний вигляд — навіть бабуся Седі, хоча приїхати сюди було її ідеєю. Після молитви всі забули, що треба плескати в долоні і цілувати мене, тож я подумав, що вся ця подорож була однією величезною помилкою. Я їв пластівці якомога повільніше, бо мама заборонила мені виходити з-за столу: «Ми не вдома, тож будь сьогодні чемний, як золотко, добре?» Мої очі оглядали все навкруги і не могли зупинитися — здавалося, що я потрапив у ляльковий будиночок. Куди не кинь оком — меблі і брязкальця, вишиті подушки й серветки, химерні кришталеві вази, статуетки, світлини й картини у рамах на обклеєних квітчастими шпалерами стінах; кожен квадратний сантиметр був чимось зайнятий і оздоблений; мені захотілося перекинутись на черепашку-ніндзя, розгромити все і вшитися («Бум! Бац! Лясь!») або — ще краще — на Супермена: йому достатньо руку підняти, і ось він вже ракетою злітає вгору, трощить дах і на повній швидкості зникає у блакитному небі. Немає чим дихати! Дайте мені повітря!

— То ти залишилася тут, — мовила Ей.Дж.М.

— Так, — кивнула Ґрета. — Своїх дітей я виховала у цьому будинку.

Запала мовчанка. Було зрозуміло, що Ей.Дж.М. не збиралась розпитувати сестру про її дітей.

— Школу закрили? — нарешті запитала вона.

— О, багато років тому! Тепер там житловий будинок... гадаю, це у сімдесятих сталося. Невдовзі після маминої смерті.

Ей.Дж.М. не квапилася виходити з упертої мовчанки. «Навіщо вона сюди приїхала?» — не міг втямити я. Якщо вона не мала бажання бачити сестру і разом з нею згадувати минуле, то чому проголосувала за подорож до Німеччини? Бо Ей.Дж.М. явно не цікавило ніщо зі сказаного Ґретою про її родину.

— А знаєш, я дізналася, хто нас виказав. У аґенції, яка відрядила ту американську леді... То була наша сусідка, фрау Веберн, ти її пам’ятаєш? Її чоловік був комуністом...

Ей.Дж.М. ніяк не відреагувала.

— Тато повернувся у 46-му, — мовила Ґрета, і бабуся Седі енергійно закивала головою, заохочуючи її продовжувати, попри вперту мовчанку Ей.Дж.М. — До того він рік провів у полоні в росіян. Мама сказала йому, що ви з Йоганном зникли, і він усю ніч плакав. Потім він довго працював учителем в нашій школі, став її директором, а у шістдесятих став мером, так і вийшов на пенсію. Але дідусь, він... так і не повернувся з... ну, ти знаєш... з тієї лікарні...

Я слухав усе, що белькотіла рожева товстуха, і дбайливо складав у дальньому вільному куточку свого мозку, щоб використати коли-небудь згодом — ніщо не мало залишатися поза моїм процесом пізнання світу, однак наразі я не розумів геть нічого, а та, кому Ґрета все це розповідала (тобто Ей.Дж.М.) її навіть не слухала. Ба більше — вона зробила нечуване: запалила сигару за столом, коли всі ще їли. Та ніхто не наважився дорікнути їй, навіть мама, бо ми були в гостях.

Запала тиша. Тато ледь чутно зригнув — через усе те пиво, яке вживав з моменту посадки, — і я помітив, як мама легенько вдарила його ногою під столом.

— Крістіно, я стежила за твоєю кар’єрою, — нарешті мовила Ґрета, вирішивши спробувати іншу тактику, щоб розтопити незбагненну кригу в погляді сестри. — У мене є майже всі твої диски. Дивись!

І вона махнула рукою в бік дисків, і всі подивились туди — всі, крім Ей.Дж.М.

І знову запала тиша.

Бабуся Седі вирішила втрутитися, щоб розрядити атмо­сферу.

— Ґрето, досить підступно було з твого боку підсунути мені свинячі ковбаси!

— Господи Боже! Я ненавмисне!

— Та ні, я жартую! Мені є чим підживитися, — з цими словами бабуся Седі нагатила на свою тарілку другу гору картопляного салату.

— Крістіно, не хочеш трохи... Leberwurst[9]? — запитала Ґрета. Та Ей.Дж.М. відмахнулася сигарою від її пропозиції, і тоді Ґрета впевненішим тоном заявила: — Ви повірите, що оця тендітна жінка хотіла працювати в цирку Товстухою?

Батьки розсміялися, хоча і вони, і я вже сотні разів чули цю історію.

— А от я, — з повним ротом пробурмотіла бабуся Седі, — нині з повним правом могла б претендувати на цю роботу!

Тут розсміялись усі, а я подумав, що, дивлячись на величезне тіло Седі, важко повірити, що воно вийшло з тіла Ерри — хирлявого