Читати книгу - "Дракула"

нещасна прокричала, заламуючи руки, ті самі слова таким тоном, що серце моє стислося від жалю. Потім вона стала рвати на собі волосся і бити себе в груди, даючи волю своєму невтішному горю. Врешті-решт жінка рвонулася уперед, і хоча мені не було її видно, я почув, як вона стала лупцювати руками у двері.

Десь високо вгорі, мабуть, на вежі, почувся голос графа, який звав когось різким металевим шепотом. Звідусіль на його поклик пролунало далеке завивання вовків. Пройшло небагато часу, і ціла зграя їх линула у двір через широку браму, наче вода через греблю, яку прорвало.

Жінка не встигла й крикнути – завивання вовків раптом стихло. Невдовзі вони, сито облизуючись, посунули поодинці геть.

Мені не було шкода її, бо тепер я здогадався, що сталося з її дитиною, і їй справді краще було померти.

Що ж мені робити? Що я можу зробити? Як мені втекти із цього жахливого рабства мороку, відчаю та страху?

25 червня, ранок. Тим, хто не зазнав нічних страждань, не дано знати, яким дорогим для серця і приємним для ока може бути звичайнісінький ранок. Коли сонце піднялося достатньо високо і його промені впали на вершечок великої брами напроти мого вікна, то мені здалося, наче на арку сів голуб. Страх, який сковував мене своїми липкими невидимими путами, раптом щез, наче розчинившись у вранішньому теплі. Я мушу вдатися до якихось дій, доки мене не покинула хоробрість, що з’явилася з приходом дня. Вчора увечері один з моїх датованих попереднім числом листів потрапив до пошти; він став першим з тієї фатальної низки, яка покликана назавжди стерти навіть сліди мого земного існування.

Але я не повинен думати про це. До дії!

Коли мене умовляли, залякували, коли мені так чи інакше загрожувала небезпека або коли я чогось боявся, то це завжди відбувалося вночі. Я ще жодного разу не бачив графа у світлі дня. Може, він спить, коли інші вже прокинулися, щоб не спати тоді, коли інші засинають? Як же мені потрапити до його кімнати? Але для цього немає жодної нагоди. Двері завжди зачинені, вийти ніяк не можна.

Ні, можна! Можна, якщо перебороти страх і спробувати. Чому моє тіло не зуміє пройти там, де проходило його? Я сам бачив, як граф виповзав із вікна; чому б мені не взяти з нього приклад і не проникнути до його кімнати через вікно? Шанс, звісно, невеликий, але ще меншим є мій шанс вижити, якщо я нічого не робитиму. Треба ризикувати! У найгіршому випадку це закінчиться моєю загибеллю, але краще вмерти як справжній мужчина, а не як покірне теля; до того ж є можливість, що мені пощастить уникнути такого страшного для всіх Потойбічного Світу. Боже, допоможи мені у моїй справі! Прощавай, Міно, якщо я зазнаю поразки; прощавайте, мій вірний друже – ви завжди були мені як батько; прощавайте всі, і найостаннішою – Міна!

Того ж дня, пізніше. Я спромігся дещо зробити і, дякуючи Богові, повернувся цілий і неушкоджений до своєї кімнати. Тепер я мушу ретельно і правильно описати кожну подробицю. Відчуваючи у своїй душі приплив хоробрості, я підійшов до вікна, що виходило на південь, одразу вибрався назовні й потрапив на вузький камінний виступ, який тягнувся з цього боку споруди. Камені були великі й грубо обтесані, а будівельний розчин між ними з плином часу видувся вітрами і вимився дощами. Я зняв черевики і, обережно ступаючи, рушив цим украй небезпечним шляхом. Я подивився вниз одного разу, аби пересвідчитися, що раптовий погляд на страхітливу прірву не спричинить у мене паніки, але після цього старався відводити від неї очі. Я чудово знав напрямок і відстань до вікна графської кімнати, тому намагався рухатися якомога швидше, бо пам’ятав, що часу в мене не так уже й багато. Мене не нудило від висоти, мабуть тому, що я був надто збуджений; здається, мені знадобилося неймовірно мало часу, щоб дістатися, нарешті, до підвіконня і спробувати підняти віконну раму. Від хвилювання серце моє, здавалося, ось-ось вискочить із грудей; зігнувшись, я прослизнув до кімнати ногами уперед. Після цього я подивився довкола, очікуючи появи графа, і зробив несподіване і приємне відкриття. Кімната була порожня! Меблів у ній було обмаль; вони були вкриті пилом, мали якийсь чудернацький вигляд і своїм стилем нагадували ті меблі, що знаходилися в кімнатах на південному боці. Я став шукати ключ, але ніде його не знайшов, а в дверях його не було. Єдине, що я знайшов, – це велику купу найрізноманітніших золотих монет – римських і британських, австрійських і угорських, грецьких та турецьких; всі вони були вкриті тонким шаром, наче довго пролежали в землі. Жодній із цих монет не було менше трьохсот років. Окрім них, у тій купі лежали золоті ланцюжки і прикраси, деякі з яких оздоблені діамантами, але всі – старовинні й вкриті плямами.

В одному кутку кімнати були масивні двері. Я спробував відчинити їх, бо, не знайшовши ключа від кімнати чи від вхідних дверей – а цей останній був основним предметом моїх пошуків, – я мусив продовжувати огляд, аби всі мої зусилля не були марними. Двері виявилися відчиненими, і вели вони через кам’яний коридор до гвинтових сходів, які круто спускалися донизу. Я зійшов вниз, обережно ступаючи, бо на сходах було темно і освітлювалися вони лише крізь невеличкі отвори в товстій кам’яній кладці. У нижній частині сходів був темний, схожий на тунель прохід, звідки долинав замогильний, важкий запах, наче хтось нещодавно перекопав злежалу землю. Я йшов проходом, і запах цей ставав все сильнішим і ближчим. Нарешті я штовхнув важкі напіввідчинені двері й опинився у старій зруйнованій каплиці, яка, вочевидь, використовувалася як цвинтар. Дах каплиці був розбитий, у двох місцях були сходинки, що вели до склепів, але підлогу нещодавно перекопали, а землю засипали у великі дерев’яні ящики, явно ті, що їх привезли словаки. Довкола нікого не було, тож я почав придивлятися, чи нема тут якогось виходу назовні, але так нічого і не знайшов. Тоді я почав передивлятися кожен дюйм, щоб нічого не пропустити. Я навіть спускався у склепи, де мерехтливе світло боролося з темрявою, хоча при цьому мене проймав до кісток неймовірний жах. Я побував у двох склепах, але нічого там не побачив, окрім уламків старих трун і купи пилу; однак у третьому я зробив несподіване відкриття.

Там, в одному з великих ящиків, яких усього було п’ятдесят, на купі свіжовиритої землі лежав