Читати книгу - "Дракула"

граф! Він або заснув, або помер – точно сказати не можу, бо очі його були розплющені й нерухомі, але без смертельного заціпеніння, а щоки, попри всю їхню блідість, зберігали тепло життя, а губи ж, як завжди, червоні. Але не було ані найменших порухів, ані пульсу, ані дихання, ані серцебиття. Я нахилився над ним, намагаючись розпізнати хоч якісь ознаки життя, але марно. Він не міг пролежати там довго, бо запах землі вивітрився б за кілька годин. Біля ящика лежала кришка від нього, а в ній в різних місцях були пробиті отвори. Я подумав, що, може, знайду на ньому зв’язку ключів, але коли погляд мій впав на мертві очі графа і я побачив, що в них, якими б мертвими вони не видавалися, застигла така ненависть – хоча і не через мою присутність, – то я чимдуж кинувся тікати, виліз через вікно і знову поповз вздовж стіни назад. Опинившись у своїй кімнаті, я впав, задихаючись від хвилювання, на ліжко і спробував обміркувати побачене…

29 червня. Сьогоднішнім днем датовано мій останній лист, і граф вжив заходів для підтвердження його достовірності, бо я знову бачив, як він залишав замок через те саме вікно і в тому самому, моєму, вбранні. Коли він ящіркою сповзав униз по стіні, я пожалкував, що зі мною немає рушниці чи якоїсь іншої смертоносної зброї, якою я міг би його знищити; але, боюсь, жодна виготовлена рукою людини зброя не зможе заподіяти цій істоті ані найменшої шкоди. Я не насмілився чекати на повернення графа, бо остерігався нової зустрічі з його «чарівними» сестричками. Пішовши до бібліотеки, я читав, доки не заснув.

Розбудив мене граф, який сказав мені з виразом, суворіше за який важко собі й уявити:

– Завтра, друже мій, нам доведеться розстатися. Повертайтеся до вашої прекрасної Англії, я ж повернуся до однієї своєї справи, яка може призвести до того, що ми вже ніколи не побачимось. Вашого листа надіслали; завтра мене тут не буде, але все буде готове для вашої подорожі. Вранці приїдуть цигани – вони дещо мають тут зробити; будуть також декілька словаків. Коли вони поїдуть, за вами заїде мій екіпаж, який повезе вас до перевалу Борго, де ви зустрінете диліжанс, що прямуватиме з Буковини до Бистриці. Але я таки сподіваюсь іще раз побачитися з вами у замку Дракули.

Відчуваючи якусь підступність, я вирішив перевірити його щирість. Щирість! Це слово стосовно такої потвори – це профанація самого поняття щирості, тож я поставив питання напрямки:

– А чому б мені не виїхати цієї ночі?

– Тому що, любий пане, мій кучер і коні зайняті, наразі їх тут немає.

– Але я б із задоволенням пройшовся пішки. Я хочу забратися звідси негайно.

Граф посміхнувся – лагідною, диявольськи-спокійною посмішкою, і я одразу ж зрозумів, що за цією лагідністю щось криється. Він мовив:

– А як же ви без багажу?

– Мені байдуже. Пізніше я когось за ним пришлю.

Граф підвівся і сказав, причому з такою неудаваною чемністю й доброзичливістю, що я, не повіривши своїм очам, на всяк випадок їх протер:

– У вас, англійців, є прислів’я, яке мені дуже до вподоби, бо його дух виражає той принцип, котрим керуються наші магнати: «Зустрічай гостя радо, проводжай швидко». Ходімо зі мною, мій любий юний друже. Ви й години не пробудете у моєму домі супроти вашої волі, хоча я дуже засмучений, що ви їдете і так раптово вирішили зробити це саме зараз. Ходімо ж!

Взявши лампу, граф – із статечно серйозним виглядом – повів мене сходами, а потім через залу. Раптом він зупинився:

– Чуєте?

Десь зовсім поруч несподівано завила сила-силенна вовків.

Схоже було, що цей звук несподівано виник за порухом його руки, так само, як оркестр робить різкий перехід за помахом палички диригента. Почекавши якусь мить, граф із тим самим серйозним виглядом знову рушив до дверей, а потім, витягнувши масивні засуви і повідчіплявши важкі ланцюги, потягнув двері на себе.

На мій превеликий подив, виявилося, що вони незамкнені. Я підозріло озирнувся довкола, але ключа ніде не побачив.

Коли двері почали відчинятися, завивання вовків стало гучнішим і злішим; ось у прочиненому проміжку показалися їхні червоні пащі; вовки підстрибували, дряпаючи двері гострими пазурами і ляскаючи зубами. Я зрозумів, що суперечити графові цієї миті було повним безглуздям. Із такими союзниками на його боці я нічого не зміг би вдіяти. А двері тим часом продовжували відчинятися, і мене від вовків відділяла лише постать графа, який стояв на вході. Раптом мені спало на думку, що саме цієї миті і саме в такий спосіб, може, мені судилося померти: граф замислив кинути мене на розтерзання вовкам, та ще й з моєї власної ініціативи. Така диявольська жорстокість була саме у стилі графа, тож я, хапаючись за останній шанс, щосили заволав:

– Зачиніть двері, я почекаю до ранку!

Закривши обличчя руками, я спробував приховати сльози гіркого розчарування. Одним порухом своєї кремезної руки граф різко зачинив двері, і клацання величезних засувів, що вскакували у свої отвори, луною прокотилося через залу.

Ми мовчки повернулися до бібліотеки, і за одну-дві хвилини я повернувся до своєї кімнати. На прощання граф зробив мені ручкою; очі його світилися червонуватим відблиском тріумфу, а посмішкою міг би пишатися навіть Іуда в пеклі.

Зайшовши до своєї кімнати і збираючись лягти, я почув під дверима якийсь шепіт. Я потихеньку підійшов до них і прислухався. Якщо мене не зраджують власні вуха, то це був голос графа:

– Геть, геть додому! Ще не час. Зачекайте, майте терпіння. Завтра вночі настане ваш час, завтра вночі!

Почулося тихе дзюркотіння милозвучного сміху; скипівши несамовитою люттю, я ривком розчинив двері й побачив перед собою отих трьох страхітливих жіночок; вони стояли і облизувалися. Побачивши мене, вони зловтішно загиготіли і побігли геть. Я гайнув до своєї кімнати і кинувся на коліна. Невже мій кінець так близько? Завтра! Завтра? Господи, допоможи мені й моїм близьким!

30 червня, ранок. Ці рядки можуть бути останніми у моєму щоденнику. Прокинувшись перед світанком, я став на коліна, вирішивши, що коли прийде смерть, то я мушу бути до цього готовим.

Нарешті я відчув у повітрі характерну ледь уловиму зміну – це настав ранок. Потім заспівав півень, і я збагнув, що небезпека минула. Зраділий, я побіг до зали. Побачивши вчора увечері вхідні двері незамкненими, я вирішив, що тепер зможу втекти. Тремтливими від нетерпіння руками я зняв ланцюги і витягнув масивні засуви.

Але двері і