Читати книгу - "Як зупинити час"

вашому житті є жінка?

Я дещо завагався з відповіддю, і вона квапливо пояснила своє питання:

— Не хвилюйтеся, як чоловік ви мене не цікавите. Ви надто серйозний. Мені подобаються серйозні жінки, але чоловіків я люблю легких, розумієте? Питаю я суто з цікавості — у вас же має хтось бути? Чи мала? Ніколи не повірю, щоб за таке довге життя у вас нікого не було.

— Була одна жінка. Дуже давно.

— А ім’я у неї було?

— Так. Було. Ім’я було, — я намірився більше нічого не повідомляти.

— І відтоді ви не мали ні з ким стосунків?

— Та ні. Ні. Ні з ким.

— Чому?

— Тому що.

— Вам подобається пестити своє розбите серце?

— Кохання — це біль. Простіше не кохати.

Вона кивнула, погоджуючись зі мною, а потім сковтнула, наче мої слова мали якийсь смак.

— Так, авжеж. Кохання — це біль, — її очі прикипіли до обрію.

— То що, може, розкажете мені, нащо ви вбили доктора Хатчінсона?

Вона скинула оком інших пасажирів у ресторані: усі статечно сиділи за столами в надто вишуканих одежах.

— А ви, може, не розкидатиметесь звинуваченнями у вбивстві в обідній залі? Вам би не завадило навчитися обережності. Приміром, говорити про щось обтічно? Уявіть, що правда — це пряма лінія, і навчіться ходити дугою. Я гадала, ви вже це зрозуміли. Як ви взагалі так довго лишалися живим?

— Та я знаю, але…

Аґнес заплющила очі.

— Подорослішайте нарешті! Ви поводитеся як дитина. Може, на вигляд ви вже дорослий чоловік, але всередині ви й досі хлопчисько із широко розплющеними очима. Вам терміново треба подорослішати. Треба якось вас цивілізувати, чи що.

Така байдужість образила мене.

— Він був хорошою людиною.

— Він був людиною — і насправді це все, що вам про нього відомо, чи не так? Доктор, що шукав слави, яка б витягла його з бідності. Його найкращі роботи лишилися в минулому. Якби йому випала нагода — він би першим вас прибрав. Йому було шістдесят вісім. Просто мішок з кістками, та й усе. Йому все одно лишалося кілька років — у найкращому випадку. А якби він залишився живий та опублікував свою працю, якби став людиною, що відкрила анагерію, це призвело б до колосальних проблем. До загибелі людей, у яких попереду не кілька років, а кілька століть. Це і називають загальним благом, розумієте? Якимись життями доводиться жертвувати, щоб урятувати більше життів. За це і бореться наша організація.

— Організація, організація, організація… Ви постійно говорите про цю організацію, але насправді нічого про неї не розповідаєте. Я навіть не знаю її назви.

— «Альбатрос».

— «Альбатрос»?

Тут принесли наші замовлення.

— Чи можу я ще щось для вас зробити? — чемно спитав охайно вдягнений офіціант із гладенькою зачіскою.

— Так. Зникніть, будь ласка, — мило посміхнулася йому Аґнес.

Того, вочевидь, вразило таке ставлення. Він зайвий раз пригладив свої вуса та буркнув:

— Охоче.

Я роздивлявся свою вишукано приготовану рибу та слухав, як мій шлунок бурчить від голоду та туги: я такого не їв уже років сто.

— Панує думка, що альбатроси довго живуть. І ми теж довго живемо. Гендріх Пітерсен заснував цю організацію в 1867 році, щоб об’єднати таких, як ми, альбатросів, або альб, та захищати від зовнішніх загроз.

— А хто такий цей Гендріх Пітерсен?

— Один дуже старий та мудрий чоловік. Він народився у Фландрії[50], але живе в Америці відтоді, як її було відкрито. Він розбагатів під час тюльпаноманії[51] та переїхав у Нью-Йорк — тоді він ще називався Новий Амстердам. Потім торгував хутром. Зрештою нажив статків. Потім займався нерухомістю. Чим він тільки не займався. Власне, Гендріх і є Америка. Його організація захищає нас — людей, що мають цей божий дар.

Я розсміявся.

— Божий дар? Та це прокляття.

Вона зробила ковток вина.

— Гендріх вважає, що треба цінувати дар, який маєш.

— Складнувато це цінувати.

— Якщо хочете жити, доведеться навчитися.

— Не думаю, що мене настільки цікавить життя, Аґнес.

— Не Аґнес, — прошепотіла вона, оглядаючи залу. — Джилліан!

Потім дістала із сумочки пляшечку заспокійливого сиропу від кашлю та додала у келих з віскі. Я відмовився від пропозиції зробити те саме.

— Ви взагалі усвідомлюєте, як егоїстично це звучить? Тільки погляньте на людей навколо, у цій залі! А краще згадайте тих émigrés[52] у третьому класі. Більшість з них не доживе і до шістдесяти. Згадайте всі ті жахливі хвороби, що вбивають тисячі людей: віспа, холера, тиф та навіть чума — я знаю, ви доволі старий, щоб пам’ятати її.

— Я чудово пам’ятаю.

— З нами такого не трапиться. Такі, як ми, помирають лише або уві сні років у дев’ятсот п’ятдесят, або ж від насильницьких причин, які знищують мозок, серце чи призводять до надмірної втрати крові. У нас імунітет до більшості людських хвороб.

Я подумав про Роуз та біль, лихоманку та марення, що супроводжували її останній день. А далі про свої дні, тижні та роки після того.

— У моєму житті були часи, коли постріл у голову був би мені за більший дар, аніж оце «благословення».

Аґнес повільно похитувала суміш віскі та сиропу в келиху.

— Ви вже довго живете. І вже маєте знати, що правда про наше існування становить загрозу не лише для нас.

— Звісно, знаю. Доктор Хатчінсон — вдалий приклад.

— Я не про доктора Хатчінсона, — відрубала вона. — Я про інших людей. Про ваших батьків. Що з ними сталося?

Я не квапився з відповіддю, намагаючись насолодитися смачною рибою. Потім витер губи серветкою.

— Батька вбили у Франції через релігійні причини.

— А, релігійні війни?[53] Він був протестантом? Чи гугенотом?

Я тричі кивнув.

— А ваша мати? — Вона уважно дивилася на мене, мабуть відчувала, що сталося. Тому я не став брехати.

— Ось бачите! Неосвіченість — ось наш ворог, — зауважила вона, вислухавши мою відповідь.

— Зараз за відьомство вже нікого не вбивають.

— З часом неосвіченість змінюється. Але вона завжди є — і завжди несе смерть. Так, доктор Хатчінсон помер, але якби він опублікував свою роботу — по вас би вмить прийшли. По вас та інших.

— Це по кого ж?

— Гендріх усе пояснить. Не хвилюйтеся, Томе, ваше життя не марне. У вас є мета.

Я згадав, як мати казала мені про мету. І я сидів там та їв ту рибу, намагаючись збагнути, чи наближає це мене до того, щоб знайти свою мету?

Нью-Йорк, 1891 рік

— Подивись-но на неї, — мовила Аґнес, коли ми стояли на верхній палубі «Етрурії». — Свобода, що осяює світ[54].