Читати книгу - "Як зупинити час"

class="p">Тоді я вперше побачив статую Свободи з факелом, що здіймався в небо у її правій руці. На той час вона мала мідний колір та виглядала ще більш вражаюче, ніж сьогодні. Корабель повільно наближався до берега, і я дивився, як сонячні промені відбиваються від її поверхні. Вона здавалася величною, неосяжною, древньою, як піраміди та сфінкси. Я жив у часи, коли світ зменшувався, але я дивився на лінію обрію Нью-Йорка і складалося враження, що світ от-от має стати більшим. Прокинеться. Набуде упевненості. Я опустив руку в кишеню та намацав монетку Маріон: вона, як завжди, допомогла мені заспокоїтися.

— Я якось підходила до неї. Звідси здається, що вона стоїть нерухомо, але зблизька видно, що вона йде. Вона розриває кайдани минулого. Кайдани рабства. Громадянських війн. Вона крокує до свободи. Але якась мить часу впіймала її навічно. Бачите? Не дивіться на смолоскип, дивіться на ноги. Бачите, вона йде і не йде одночасно? Наче рухається до свого майбутнього, але ще не може до нього дійти. Просто як ви, Томе. Ось побачите, на вас чекає нове життя.

Я дивився знизу вгору на семиповерхову будівлю Дакота[55]. Величну будівлю з кремового каменю з витонченими балюстрадами та стрімким двосхильним дахом. Голова запаморочилася від рідкісного відчуття, наче все навколо швидко рухається. Не просто життя, а цілий світ. Я приїхав до Нью-Йорка кілька годин тому, але це відчуття не полишало мене. Було щось таке у Нью-Йорку 1890-х. Щось чудове. Щось збудливе. Щось настільки реальне, що, здавалося, цим можна дихати. Щось, що знов навчило мене відчувати.

На порозі я на мить спинився.

Цікаво, а що б сталося, якби я тоді втік? Відштовхнув Аґнес та побіг у парк або, може, далі 72-ю вулицею? Якби я примудрився втекти? Але від нового міста в голові паморочилося, а ще я був живий — знову живий після стількох років мертвого існування.

На нас дивилася статуя індіанця — Аґнес назвала її «Індіанець-спостерігач». Потім, у 1980-му, коли я в Сан-Пауло дивився по телевізору з маленьким кольоровим екраном новини про вбивство Джона Леннона — у цій самій будівлі, — мені здалося, що вона проклята. Бо проклинає всіх, хто проходить у її двері.

Я ніяк не міг увійти, страшенно нервувався. Але мені це подобалося: нарешті хоч якесь почуття.

— Він випробовуватиме тебе. Навіть якщо і не випробовуватиме. Значить, це таке випробовування — його відсутність, — попередила Аґнес, коли ми піднімалися сходами. — Він добре читає людей. Обличчя, жести. Він знається на цьому краще за будь-кого. За багато років у нього розвинулася надприродна схильність.

— Схильність до чого?

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Просто схильність. Схильність до людей. Уміння розуміти людей. Мабуть, десь між п’ятою та шостою сотнею років розумові таланти проявляються з новою силою, недосяжною для звичайних людей. Він так багато спілкувався з різними людьми з найрізноманітніших культур, що читає по обличчях з неймовірною точністю. Тож він завжди знає, чи можна людині довіряти.

Ми піднялися у французьку квартиру — тоді слóва «апартаменти» ще не вживали — на верхньому поверсі. З вікна відкривався чудовий огляд на Центральний парк.

— Я намагаюся уявити, що це мій садок, — мовив високий стрункий лисий чоловік у строгому костюмі. У руці він міцно тримав ціпок — вдавав артрит, якого тоді ще не мав.

— Вражаючий вид, — оцінив я.

— На жаль, ці будівлі ростуть як гриби. Будь ласка, сідайте.

Мова його була вишукана. Вишукане піаніно «Стейнвей» стояло поруч із вишуканим шкіряним диваном. Торшери, стіл з червоного дерева, канделябр… Аґнес вмостилася на дивані та махнула мені в бік стільця коло стола. Гендріх підійшов до стола з іншого боку, але сідати не став. Я глянув на Аґнес, і вона упевнено кивнула мені — мовляв, негайно сідай.

Гендріх споглядав Центральний парк.

— Ну що, Томе, як минула подорож? — зрештою повернувся він до мене.

Тут я усвідомив, який він старий. Якби він був звичайною людиною — поденькою, як їх безжально називала Аґнес, — йому було б близько сімдесяти. Це в ті часи. Зараз люди теж живуть довше, тож у наші дні — десь за вісімдесят. Тоді він виглядав старшим, аніж я його будь-коли бачив, навіть через сто років.

— Ви довго прожили. І наскільки мені відомо, не в найкращих умовах. Що втримало вас від самогубства? Що примушує вас жити далі?

Я зустрів його погляд. Під очима в нього були велетенські мішки — у мене промайнула асоціація з оплавленою свічкою. Я не міг сказати йому справжньої причини, бо якщо Маріон була жива, я не хотів, щоб Гендріх про неї знав. Я не довіряв нікому.

— Розкажіть нам. Ми хочемо допомогти. Ви ж народилися у замку, ви створені для красивого життя. Ми дамо вам таке життя. І вашій дочці.

— Моїй дочці? — увесь світ стиснувся навколо мене.

— Я читав роботу доктора Хатчінсона. Там ішлося про Маріон. Не хвилюйтеся, ми її знайдемо. Я обіцяю. Якщо вона жива — ми її відшукаємо. Ми відшукаємо всіх таких, як ми. І нове покоління теж.

Я перелякався, але, якщо чесно, одночасно і зрадів з того, що хтось допоможе мені її шукати. Я відчув, що тепер не такий самотній, як раніше.

На столі у нього стояла пляшка віскі та три келихи. Він усім налив не питаючи. Я не відмовлявся — щоб трохи заспокоїтися. А Гендріх оглянув етикетку:

— Тільки погляньте-но! «Wexford Old Irish Malt Whiskey Liquor. Смак минулого». Смак минулого! У часи моєї молодості ще й віскі не існувало! — акцент у нього був не зовсім американський, важко зрозуміти, звідки він. — Хоча я значно старший за вас, — він мудро зітхнув та сів за свій вишуканий стіл.

— Дивно, чи не так? Я про усе, що нам із вами довелося бачити. У мене список чималий: окуляри, друкована преса, газети, рушниці, компаси, телескоп… годинник… піаніно… картини імпресіоністів… фотографія… Наполеон… шампанське… крапка з комою… рекламні білборди… хот-доги…

Його мабуть спантеличив вираз мого обличчя.

— Ну звісно ж! Нещасний чоловік ще не бачив хот-догів! Треба відвезти його на Коні-Айленд. Там вони найсмачніші.

— Абсолютно згодна, — у присутності Гендріха Аґнес втрачала частку своєї суворості.

— Це така їжа?

— Так, — розсміявся він. — Це особливі сосиски. Ковбаски «Dachshund»[56]. Просто рай у булочці. Увесь розвиток цивілізації втілився у цій сосисці. Якби я, коли ріс у Фландрії, знав, що колись мені доведеться скуштувати хот-дог!.. Тільки-но уявіть!

Що за дивина: подолати океан, лишаючи за спиною мертву людину, для того щоб поговорити про сосиски?

— Задоволення. Це і