Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Ще й руки починають тремтіти, коли я дивлюся на нього.

— Звіт готовий, — усміхається він, продовжуючи роздягати мене поглядом.

— Чудово. Завтра здаси просто зранку. А тепер тупай додому.

— Не можу, — усмішка стає ширшою. — Хвилююся, як же моє начальство з діркою на дупі додому піде?

— А яка тобі справа до моєї дірки? — різко кидаю я.

От знову. Поруч із ним миттєво втрачаю терпіння.

Це все тому, що він так поводиться. І звільнити його не можна. Це наказ керівництва: терпіти, вчити та ще раз терпіти. Поки в них практика не закінчиться.

До цього в мене вже були стажисти, і хлопці, і дівчата. Але ніхто з них не бісив мене так, як Славський!

— Дуже навіть важлива справа, — очі Микити темніють.

А до мене нарешті доходить, як двозначно прозвучала моя фраза.

Бовкнула, так бовкнула.

Ну, слів не повернеш.

Проте в голові табуном проносяться спогади про наш спільний ранок в одному ліжку. Картинки з оголеним Микитою спалахують у мозку, наче кадри з порнофільму. І все наближеним планом!

Потрібно терміново взяти себе в руки! Викинути це все з голови.

Але Микита продовжує пильно дивитися мені у вічі.

— Не хочу, щоб хтось ще бачив твою… дірку, — заявляє він таким тоном, ніби має на увазі зовсім не шов, який розійшовся.

— Я машиною, — виправдовуюсь навіщось і додаю різкіше, ніж збиралася: — І взагалі, це тебе не стосується.

— Не треба бути такою агресивною, Діано Георгіївно, — він схиляється до мого обличчя. — Вам не личить. Особливо після того, як ми прокинулися голі в одному ліжку.

— Так, годі, — мимоволі відступаю. Але шафа за спиною не дає простору для маневру. — Робочий день закінчився. Залиш мій кабінет.

Хмурюсь, дивлячись на Микиту, а в самої серце як божевільне б’ється. І кров стукає в скронях. І між стегон усе тужливо стискається.

А Микита раптом опускається переді мною навколішки. Вражено дивлюся, як він засовує руку під шафу. Але не біля дверцят, як я намагалася, а збоку. І невимушено дістає її.

Розкриває долоню.

— Твоє?

На його долоні блищить моя запонка.

Мені хочеться провалитися крізь землю.

Ось хто скаже, навіщо я повзала на колінах, збираючи пилюку й намагаючись дотягнутися до запонки біля плінтуса, коли могла спокійно засунути руку збоку! Вона ж біля ніжки лежала!

Так, Діано Георгіївно, настав час вам мізки провітрити й ноотропи попити.

— Моє, — простягаю руку, щоб узяти свою річ.

І тут Микита ловить мої пальці в капкан.

Завмираю.

Хлопець так і стоїть переді мною на колінах. На його губах грає усмішка, а погляд такий, ніби це я перед ним на колінах стою, та ще й гола.

Уявила — і серце зайшлося в шаленому ритмі. Усе тіло кидає в жар, а внизу живота наростає тягуча пульсація.

І незрозуміло, чого мені хочеться більше: втекти чи залишитися.

Раптом Микита торкається моєї щиколотки. Його долоня обпалює, тілом біжать мурашки. Він веде вгору по нозі, змушуючи мене тремтіти.

З моїх губ зривається зітхання.

А чоловіча долоня підіймається вище.